Крізь чорну скелю світле Джерело
Прозору воду в затінку лило.
А поблизу, серед жоржин і трав,
Фонтан грайливо бризки розкидав
І глузував з малого Джерела,
З його води, що слізкою текла:
— Нещасне, бідне, жалюгідне ти!
Навіщо й жити, як отак текти?
Дзюрчиш, безсиле, в тіні, в холодку
І квасиш грязь із глини та піску…
На мене ти, задрипане, поглянь,
Як граю я в ясно-рожеву рань,
Як наді мною райдуга-дуга
Вогнем горить, мов арка дорога.
Поглянь, як гордо в квітах я стою.
Самому небу в пику я плюю!
І, хвилькою всміхнувшись,
Джерело Фонтанові відповіло:
— Ти показний! Але не в блиску суть…
Увечері твій чорний рот заткнуть.
А хай заткнути спробують мене,—
Нутро горн прорву я кам’яне
І все-таки до сонця донесу
Непоказну, живу свою красу.
