— Народилося дитятко. Мамі радість, татку — теж. Що з малим робити далі? До попа ж не понесеш, А оновлених обрядів небагато в нас, на жаль. Дехто нині пропонує видавать батькам медаль І на ній писати букви, що такого-то числа Народився син маленький а чи донечка мала. Чи розумна це затія, не казатиму я вам. Як на мене, то медалі я давала б матерям, А батькам, в яких родились перша донька чи синок, Я чіпляла б невеличкий біля галстука дзвінок. І звеліла б, щоб носили всі батьки дзвіночки ті. Більш було б у нас порядку у сімейному житті. Тільки вздрів жонатий дядько гарну дівку, став, як пень, Тільки здумав підморгнути, а дзвінок на шиї: дзень! Чи за жінкою чужою той татусь побрів, як тінь, Крутонувся скоком-боком, а дзвінок на шиї: дзінь! А як сказиться той татко та із дому дралала,— Дожене його дружина, як блудливого козла. Не зуміє він сховатись ні вночі, ані удень, Бо дзвінок на шиї скаже: — Ось я, люди! Дзень-дзелень!