Двоє друзів тихо йшли Полем попід гаєм. Раптом дивляться: ведмідь З яру вибігає. Перший вигукнув: – Біда! Буде нам рахуба! – Кинув друга і пришком Вискочив на дуба. Другий скрикнув і упав На краю дороги, З переляку задубів І відкинув ноги. До лежачого ведмідь Підійшов поволі; Довго нюхав, потім чхнув Та й побрів по полю. Зліз із дуба той що втік. – Ти живий? – питає, – Ну й великий же ведмідь! Більших не буває! Як же він тебе не з’їв, Мабуть неголодний. – Ні, друзяко, видно, він, – Добрий, благородний. Ти повіриш, розмовляти Вміє по – людському. Він обновах мене Й говорив при тому: “Ти дружи з людьми, та знай – Совісті немає Той хто в горі та біді Друга покидає.” Байку вигадав Езоп, Цим себе прославив А мораль ведмідь сказав: “Крапку я поставив!”