Кум поїсти неабиякий мастак. Йому жінка, що не зварить, все не так. Вередує: — Як з’їдаю твій обід, Наче гирю закладаю у живіт. Он торік я в ресторані,— каже,— був… Ледве миску з деволяєм не ковтнув. Там таку дають підливку — смак і шик! З нею з’їсти можна власний черевик.— Раз в неділю ми остались без жінок: Подались вони раненько на товчок. Ми із кумом закурили, сидимо. Кум наліво, я направо — плюємо. — Не зоставили нам їсти, то й нехай… А ми зваримо вареники давай! Налили ми в ночви свіжої води. Півмішка муки засипали туди. Я качалку взяв, а кум мій — макогон, Тісто туго замісили, як гудрон. Дріжджів кинули дві пачки — красота! Потім перцю і лаврового листа. Тісто витягли на стіл ми та й січем — Я ножакою, а кум мій сікачем. В казані кипить, аж піниться вода. Я ліплю, а кум вареники вкида. На вусах у мене тісто, в нього сир. Кум по кухні походжа, як командир. — Хай живіт,— говорить,— лопне, а жінкам Отакунького вареничка не дам! В казані вода вирує, булькотить. Сир гарячий нам на голови летить. Покипіло так не більше двох годин, Бачим: збились всі вареники в один. Ми вареник той штовхаємо до дна, А він лізе, випирає з казана. Кум говорить: — Ну, нехай вже буде так. Покуштуємо, яке воно на смак. Поділили ми вареник, сидимо. Кум виделкою, я ложкою — їмо. Я помалу ремиґаю, кум жує. — Ну,— цікавиться,— як враження твоє? — Я показую на пальцях і стогну: Зуби злиплись, язика не поверну. В кума очі лізуть з лоба — не ковтне. Просить: — Стукни по потилиці мене! — Я як двину його в шию кулаком! Тут відразу нам полегшало обом. Кум затявся на своєму: — А жінкам Я однаково й понюхати не дам! — Те, що я не з’їв і кум мій не доїв, Потаскали кабанові ми у хлів. А кабан понюхав тісто, кашлянув, Перекинувся в баюру і заснув. Кум штовха його: — Пардон, мусьє кабан! Вибачайте, я не знав, що ви — гурман. Може, й ви вже захотіли в ресторан? — І надів йому на голову казан…