Я вигортаю попіл із каміна, і ліс мені натрясся на коліна (довкола осінь, листопад, імлисто, а з попелу в відрі — не опадає листя). Волів би я згребти в відро коня, себе — у пригорщу, бо чомусь нині я не впевнений, чи треба жити далі у цій гризоті, в шарлатанськім шалі, де мій язик натягувати сміють на лук брехні (о бідний Єреміє!) — що? — нам сидіти за столом вночі, мов купка попелу?! А люті сівачі все не туди нас сіють, не у ниву, а в камінь, в море, в правду галасливу… (Чи треба уклякати на коліна, як хтось вже там, у попелі каміна?)