Сивина і тривога, й бажання прожити менше, Але більше прожити, Єдрі ттвою в душу… От. Не створивши Учення, я вільний від всіх поденщин, Бородатих, неначе про ангела анекдот. Государственну тайну продав старомодним тернам, Коли тихо було: чути — дівка чеше косу. Від америки верне, і від вітчизни верне, Тому й падаю часто в цей очищальний сум. І обличчя моє — наче карта мойого часу. Б’ється зморщене дзеркало на тридцять сім частин. В буйних травах валяються профілі і анфаси, І млини, як годинники, крутять кишки годин. За коліна хапають жінок і коней каурих. Тільки — осінь в Одесі шумить золотим сніжком. Зірка з річки сміється, як п’яна беззуба дура. Ніби й фронту немає, але закритий райком. Під приклад автомата чеченського косить стара бандура. Усвідомити щастя — для щастя лише бракує. Метеор переплавити на зголоднілий ніж. Ідіотська зозуля кує, але душі не чує. На фіга ті роки, Ковані не мені? Сивина і тривога… Й красива, мов курва, доля. І — де Ленін стояв, там тепер чи фонтан, чи хрест. Що зосталося в мене? Весела ікона поля І убитого мною вовка космічна шерсть.