Я зійшов у цю долину разом із світанком, Але тепер мені перегородили дорогу яблука, І ноги мої ранить трава, що обернулася в скелі, В долині, батько якої сонце. Я тебе не гукав, хоч я і знаю, Що ти стоїш зразу за сонцем І що тебе можна навіть рукою дістати. Але шлях до тебе перегородили мені яблука, Вислані Персефоною. Вона жінка, і вона невблаганна. І я чую, як ти віддаляєшся По той бік яблук. Я бачу тебе на березі, Але я не вийду тобі Назустріч. Ти вже охоплений проминанням, Яке тебе відносить Разом з гіллям, Що несе водою. Як важко стояти на березі Вічним. Коли я слухаю тебе, Я здаюсь собі глибинною рибою, Що приречена жити на поверхні. Мій друже, Юність, з якою ти носишся, Як перекупка з ганчір’ям, Це більш, ніж сумнівна річ, І виїжджати на ній обома ногами. — Якби я не вважав це Аж таким несмаком, Я сказав би, що це небезпечно. Чому ти не прийшов, Адже я чекав тебе до перших півнів, Маючи за співбесідника воду І прибережні кущі, Що імітували твої кроки і подих, Кожного разу, як я збирався відходити. Якщо ти зволікаєш побачення, То май відвагу сповістити мене своєчасно. В мій вік задовольнятись водою й місяцем, Чекаючи на тебе до перших півнів — Мій друже, навіть заради тебе Це вже занадто багато. Я зовсім не захоплений твоєю обережністю, Якщо ти хочеш, я тебе можу зовсім не бачити. Але якщо ти думаєш, Що твоєму фалосові Варто поставити пам’ятник, То повідомляю тебе : Я не той будівничий. Я ліпше волію самотній вечір, Ніж уславлений камінь, На який підіймають ноги Усі міські собаки.