з “Базарів Страшного Суду” Від свята відсвіти ідуть: “Ти справді ти, ти справді тут?” Щоб ні ступити, ні пройти: “Жерун буття, обітниць путь, У пута – низ і висоту!” Крізь помахи, слова, літа Глухих падінь, лунких літань, – Вузлом із осетра і ножиць – І світ навпіл: молюска ніжність Струмка легеню в попіл нищить Щоб поверхом рослинним нижче Спокутувать куляску множність: “Сточили хмару хробаки, Краплину видовжу в ріку!” – І до стеблистої щоки Жучок протору приточив Так м’яко, що ніхто й не зчувсь (Погоди плавальний міхур Ліг відпочити на мохи). Одбігши вух і личаків, Зорю везуть на слимаку – Мчать спалахи на патиках. Забувши циркулі і межі, В патьоках тіста і молозиві Базар на боці бабок множить, Стіну піднявши за волосся. “Ти справді ти, чи так здалося?” В зелену лутку з лотоків Являють хлястик пелюстки. Забувши первородний темп (Що діялося на мостах!). Грозою аґрусовий тинк – Задухи помсту й тісноти – Пласти природи пролистав, Листами ляпаючи з тумб: “Ти справді ти, ти дійсно тут?” – Щоб просвітами німоти: “Не та хода, не та мета!” Із пісні вирвано мотив, Що коней колобком мете. Не зупинити те, що коїться. Натовп? І до води звикають. Метиловими язиками Базар від себе відрікається: “Нехай заказано законом, І з-під замка нутро докину”, – Жмутами м’ясо рве зі спини: “Ти дійсно ти, чи тільки спомин?” На купу розум, тіло, пам’ять, – Нехай на перехрестях палять, Новою плоттю вдягне подмух Із попелу, і скрою спрощень Воскресши на очах зі споду: “Стіна – стіни зазнає спротиву!” – Й ніде нікому не в кутах, Що виживши, живцем кона, Прозорі зору халабуди… Стоїть пейзаж налитий в бутлі – Двигтять рослинні ранки збуту. Набік молочну плівку будня – Й комахокрилий всесвіт дудлять. На обрії в чохлах майбутнє. Каркаси, полум’я хребти, Що з хрустом з місяця ростуть, Базар по каннах розметав: “Нехай в наперстку зорі сплять, Нема напарника літать, Самі папуші і осли!” – Буття із діжки – питуном, Весь мерехтом – і потонув. Озерні лепехи посли На лапах спомин пронесли, Надсипавши в росу паслін, – Й по той бік. Тільки вогкий слід Кривою в кровоносну гру По серце, по колодки вгруз Сліпучістю білків і гроз, Назавжди, так увесь нараз, Від світлоносної зарази Безсилий глузд, золою розум, В сліпі кути ковтком розносить, Зустрів – і захлиснувся навстіж. “Ти здійснення чи слуху витвір?” Огуддя гублячи і первні (Надмірну проявивши ревність, Зворотного домчали рівня) На паляницю – Суд Страшний – Летять на дудці хирляки. Розтявши душу, дух левад М’яку виделку вилива – Звиса з виделки голова: Веде на царство половин, Де гусінь губкою з трави Здіймає міхи воскові В світи зернин і заковик, Де кущ-хижак, глибин тварина: Весь мацальця, іде по ринві І покришкою трощить ранок, Завинувшися склом від реву, Назавжди узаконив зриви, Що в навіженість наріка… Хоч як тебе я не зрікавсь, Базаре, ти з усіх лукавств, Із вироку, із кости й крови Відкраяний (і крицю кривдять), Із розчинів, як нетля пам’яті, Навіки в застінки – злопам’ятний, У піджмурки, у навтіки… Зелені плями на руках. Рай цвіркуновий на жовтку, На капустяному листку, На похваті у холодку. Збіговисько лопатекрилих, Ластатих вій, обрубки вимірів, Розплесканих пластами, вимерлих В таке завершення світів, Щоб тільки присмерком світить По той бік світла й сліпоти.