З базарів Страшного Суду Або Базар на Страшному Суді Через плече завинувшися в ношу (В два вуха сповивальних, в совість-грушу: Так дихають, з легень каміння свище), Два потопельники тримають в ложці сушу, Їм здерли шкіру, відсвітом зайшовши. В повітрі шлунки-пащеки літають – Жеруть подоби: гільзами з латуні Потвори сиплються, де в три русла з затінень (то плазмою дзюрчить, то лоєм тане) Сліпучий живчик порожнини ділить (Через провалля тельбухом розбухлим) Й підземне серце по струмочку з Богом Через моря окапин і обвуглень. В зір заховавшись, розчерками болю Передчуття, що запеклось і збігло, Відкривши звуку животворні багна, – Як з кратеру, шпичасту браму, пошесть Смичком виводить, на рожеве збившись. Зворотний біг: валує в лійках осінь – Сургучний накип на листках виносить: Розкидано двоповерхову віспу – Над згарищами вікна вітру виснуть – Назад, в росинне повернуло наступ. Всі проміжні, що від грози не згасли, На паличці буття чвалають в гості, На шворці – гору, що калічить гостре (Гора з народження рожева, Всіх піднебінням розмежовує). Два потопельники, не подолавши гущі, Без захисту на папороті гуснуть. Крізь соляну реторту тягнуть крила… Розтявши хрящ-завісу, покропило Світ кроквами, і вже нові світила, Об’єднані, як полум’ям, дашками (Тут Суд Страшний, а там потоп дошкулив – Скляними дошками всі проміжки укрило) Старих подоб, щоб скинувши, тяжкими – Й на повну волю – поносив і кинув. З долин до неба пащі мелють кінські Вир з душогубів, мавп і ошуканців, Що відриваються з палючої заслони Повз мацаки (скрізь ляпа кров і слина), Хрусталиками хрустячи так рясно, Що тільки нитку залишають в русі. Ніде нема ні прикриття, ні впину, Несе вперед, як не волай на поміч. Подоба, стать – минулося, тільки спомин. Людино – кінь рослинного покрою Дихнув – і світ на частки перекраяв: Де вдосвіта лягли з Страшного Суду, В зелену шкірку холодку присяде, Корою відгороджений від світла (Скрізь – плоті купи, зайвий мотлох). Крик-глечик, як панчоху, з каламуті На погляд натягнувши, спідніх мітить (Усе кутасте потріпав – і кругле, Світ на очах в нову подобу пухне). Два потопельники тримають в ложці сушу: Блищать тіла, потік людей крізь сажу Наосліп до землі (о, невгасимі судна Пересудів і поминальних суджень!) Із лійкою стоять на небі судді: В сумлінні ловлять карасів, А їм теля печінку ссе. Над ними пащеки розпечені несуться – Перепроваджують до небуття і суту; Тримаються: хто – боячись, хто – мужньо, Хоча від них самі лиш духа мощі. Тече жовток на плавники й зіниці: Занурився і виплив через ночі Усеохопного, з самих тичинок, ока, Що побороло плину вгинний вакуум І з прірви вирок вирвами розносить: Набік – душа, порічками волосся, Набік тіла – плечима потяглося, Свідомість восьминогом. Тільки віддих, Весь заграва, на видноколі видно: Єдиний і останній, той, що є. Два потопельники…