Із книги Вігілій Ні світла, ані кроків на майдані. Ніч – наглухо – у володіння власні. Лише душа, як верховіття в лісі, – Все глибше й – далі – від тандит щоденних. Не місяць – еліпс. Крапле белладонна. Ще мить, – і шкірка зовнішнього лусне. Позаду – проминальне і облесне. Єдиний дзвін, що бамка щогодини. Все видовжилося й позатихало. І тільки серед обрисів похилих, На лінії, що ділить світле й темне, Громаддя слуху – сторожке й невтомне. – У снах маячить, хоч ніхто не спить Як голос, віддалі. І нескінченна путь.