Із книги Вігілій Ніч не рухнеться й, наче в прірву, їде, Без коліщат – у виміри обтічні. Вже безпредметним стало й нелетюче, Зник фюзеляж, висить шасі із вати, Що барвами – подекуди – як осуд. Звільнився світ від кліток і утончень, Сплатив борги – і всю на вітер – здачу, Лиш де-не-де ще тліють мураведи. Змінилася вага і перспектива. Все погустішало – на дві, на три октави, І кожен кадр, як у німому фільмі. Відпало все настирливе й несхвальне, І решту – кіпоть – вимила гроза. Твердь, скинувши старий комбінезон, Ключами наближається з низин.