З горлянки випурхнув й — під шкіру — горобець, Щоб перебути поштовхи озону, Що — сквапно — в переміщеннях підземних Гробницю, яку — досі ще — раби. Все зупинилося, а пам’ять вигріба Доріжки, що — жорства, ґазон, лоша і замок, Початок літа, де наклались зими, Рулони скла, що — в надрах ще — вербу. Як — світла поклади — усі судини, Дарма що дійсність — небуття судомить, На зламах унедійснюючи форми, — Змінився власник — й наличка, що — фірму. Лиш скелі вищають і — далі й далі — грунь. Гравець єдиний — дух — без правил гри ? 2002