Воює далі, хоч давно помер, Самітній лицар в тилягах цеглястих. Як гупа серце крізь опале листя. — Єдиний змиг, — й помандрував крізь мур. Минуще — свій — і вміст, і хвилемір — Із капищами марноти і млости. Бува, що й смерть шаленцеві полестить, Хоч в неї — з атраментом каламар. Як немовля, яке — тіла дорослих, Що — видиме (не краєвиди — рислінґ), Дарма на нього увесь всесвіт цика, Бо ж — нетямуще — бульбашку — на цоколь, Що вічність, — вибуховий хемікат, — На ключ — у грудях тліну — замика.