Як тяжко з-під усіх нашарувань Троянду крізь століття, що росла На тих відтинках, де тепер паслін І морок, що без нутрощів живе. Відноги часу майже, як пливун, Усе, – що добре, і усе що зле. Троянди спалах – чи крізь нетрі слон, Що – навпростець – з віків – із котловин? В мікроскопічнім супернови вибух. Забутий океан в пелюстці вабить, На перли обертаючись клейкі, Які – над домовиною – рука. І тільки в серці б’є перемикач, Що – на вогонь – і найдикіший кич.