Найнезбагненніше – зі звичним – поряд. Не сонце – з вежі – півень – щогодини, А смокви фіялкового страждання, Які на площі – ген – на клуби пари. Скрізь – щільно брами. Тільки з боку перед Порталом – з кізяками сьогодення Прочинені дві стулки у бездоння, З якого, то – раз – полум’я, то пір’я. У мармурі, що досі – вхід масивний, Колінчасті повідбувались зсуви, І стало видно вкраплення коштовні За арками, де – у трубу – вся штивність. Ні пса. Будинки. І у ночвах мрець, Що людські вчинки розгляда з гори.