Все відійшло, крім склянки і вина, А я — твій запах шкіри на долонях. Вже перші півні й вогники в долині, Я ж кидаю зірки в твій слід — в тартарари, — Умер давно — і все ніяк не вмру. — Я знаю, сум, як все життя, мина. — Моя любов покинула мене. * * * Ти віддаляєшся, і гаснуть всі вогні. Ти — хлопчик, дід чи просто — смерть в чуганях ? Не знати, як ще довго і — чого ми. Та вже вітри підкови з серця гнуть. О, хлопчику, з найближчої таверни, Нехай за дім для нас — вагон товарний. Ми так з тобою вже навіки рідні, Що вже однаково — чи жити, чи вмирати. Кохання мить, а там — хоч забуття. Мене нема, існуєш тільки ти. * * * Троянда — ти, а я щербатий ніж. Я вже помер і тільки, як міраж, Тебе торкаюся — чекаю воскресіння. На весь світ — рихви й вогники останні. З-під ніг — земля, що міниться й тремтить. Нехай і смерть, аби лиш ти був тут. * * * Я їм тебе — горіхи з твого саду, Повторюючи в тисячне і всоте : Ти ! — Тільки ти, який згасив зірки, І я в калюжі — в ранах, сам, Сірко, Котрому смерть. Люби мене, благаю. Ніч. Й сизий хрускіт серця під ногою. * * * Твій погляд палить душу і міста, І я для тебе лиш на мить — місток, Який ти перебіг без тями. Хоч оглянись, без тебе вогко й темно. Не світить сонце, й не пливе ріка. Мій вогнику, моя найтяжча з кар. * * * Твої вуста, як хвиля навісна. Невже для мене вже нема весни, І я не пеститиму твого тіла ? Що з того, що житгя — сама несталість. Волаю, зглянься, бо вже смерть чека, Що — замість тебе — підставля щоку. * * * Я грішник, ти — святий. — Які пекельні муки. Ти усміхаєшся усім, а я лежу в пилюці Й чекаю, коли в люпанарії — вогні, Куди мене ти — поглядом — загнав. Рай, вічність — пшик. — Без тебе гину ! Прокинься, ти мій камінь бездоганний. * * * Нема землі, ні неба. Все, що — мною, Ти вилив геть, і чорно серце ниє. Лишився сад, де я — в кублі гадюк Й де все навколо піниться й гуде. Жорстокий, кинь з кохання бодай крихту, Навіть як це — лиш ниточка Арахни. * * * Твоїх коханців я не хочу знати. Я — твій єдиний, хоча ти й не мій. Тебе нема, нема, нема, нема. І я — тобою — можу тільки снити. Тебе жадаю так, — щезає тіло. Голубити тебе, Ваале із металу, — Дозволь тебе вдихати і любити. — Ніч. Знову ніч. — Й вина порожня бутля. * * * Жорстокий, пощо мене пеклом водиш ? Невже мою любов так люто ненавидиш За те лише, що іншого ти любиш? Схилися. Пестощі розбудять і колоду. Забудь про іншого. Навчись поволі падать. Буття — це ти. І твій — на шкірі — подих. * * * Я в мурах — сам. Як пес в пустелі — сам. Тебе нема, й на попіл — всі і все. Не любиш, ні, бо був би біля мене. Чекати — це вода, в якій каймани. Ти — ноги в вічності, а мій — метелик — час. Без тебе — смерть, в якої жити вчусь. * * * Живу, перегодований камінням. Любов мене — на статус наркомана. Чекаю марно ніжности і ласки. Коханий, ти мій бовдуре Мілоський, Схилися, дай тебе любити й пестить. — Ніч — криголам. І пустка. Пустка. Пустка. * * * О Господи, упирю мій коханий, Ти — в мушлю — знов, і я без тебе гину. Люби мене, бо я — на пил — без ласки. А ти — мій кат, метелик, одаліска, — В обіймах іншого коханця стогнеш, І я конаю з розпачу і туги. — Мій спадку, зглянься ! Чи мені — лиш стигми? * * * Моє ти світло, вабик і упир — Єдине серед бевзнів й нечупар. І я, — щасливий, — п’ю твою отруту. Що з того, що — з кохання — тяму втратив. Тебе торкнутися — життя, прозріння, рай, Хоч ти — за борт мене — від себе, як мару. 2002