Привіт, привіт, брати мої, Окремо й всі у масі! А надто ті, що десь там є В далекому Донбасі, Що там лупають антрацит… Привіт, привіт, привіт, привіт! Бажаю щастя для краян І — сто процентів понад плян! А кому треба, то й сот п’ять, Щоб було чим штани латать. Туди ж забіг і наш Антон… Пардон — простіть — простіть — пардон! — Ще трохи — й зрадив би збігця. Це ж не Антон фіґура ця! Це — “хтось”, “совєтський елемент”, — Ви подивіться в документ!: Сільрада, Штемпель і печать… Живі десь мруть мерці ж — мовчать. Не лепське місто та Уфа, Але великий Мустафа! Так, значить, от оцей “Роб-Рой”, Чи мо’ якийсь “Роєнко”, — Цей знеосіблений герой, — В Донбас пішов наш “Е н к о”. Сказати просто (щоб без риз): П і д з е м л ю х л о п е ц ь н а ш п о л і з. Поліз — і щез у тьмі шурфа. Бувай здоровий, Мустафа! І І естакади, і хоппри, Ваґони… Террикони… Антон візьми туди й попри, — Шукай тепер Антона. Якщо під сонцем йому зась, Як там його не треба, — То він з Антона став “Івась” Й шурх в пекло замість неба. Сховавсь під землю наш малий. “Тут, Господи, мене й закрий! Аж привали камінням, аж… Аж очі сажою замаж! Щоби не бачив я й доби, Та і мене ніхто щоби!” І обернувсь в ніщо “Івась”, — Став шахтарем незнаним… Чудесне місце цей Донбас Для всіх сиріт і гнаних! Вже й не “Івась” це, й не Антон, — Таке щось, чорній масі в тон. А чорноти тут хтось припас! Чудесне місце цей Донбас! Усі тут рівні, з чорноти, — І ти — як він. і він — як ти. Та ще як мила чорт припас, То й мама не розлучить вас. Ні, славне місце наш Донбас! Сюди втекти, — мов аж в Китай. Хоч ти питай, хоч не питай, Хоч ти шукай, хоч не шукай, Хоч ти кричи, хоч ти гукай… Тут вже ловцям урвався бас! О, славний, милий наш Донбас! Немиті люди — як чорти, І ти — як всі, і всі — як ти. ІІ Десь там лишилась “шірока” Ота “страна родная”, Що місця в ній ані вершка Антонові немає, Ані для роду усього, Ані для імени його. Лишилась там десь “шірака”!! Лишилась там “радная”!!! А тут — вже місця більш вершка Антон в цім пеклі має. Ще й має кайло і ліхтар, І чорний став, — як пролетар. Вугілля й хліба ж тут — з а п а с ! !. Прекрасне місце наш Донбас! А що немає мила в плян, — Ну, що ж… Раз влучив Мікоян. Чи інший хтось з “ясних” кремлян. ІІІ Ось так і зник в підземній млі, Став хлопець мов би тлею. Немає місця на землі, То мо’ хоч під землею. Та й взявсь селюк, ой, взявся в піт Об камінь розбиватись, — Немов хотів десь в інший світ Крізь землю продовбатись. І так трощив він твердь німу, Аж дивувались всі йому, — І де та сила в нього є? Аж по три норми видає!! Всі дивувалися йому. Лише не знали всі — ч о м у ? Чому цей хлопець так тремтить? Куди спішить? Куди летить? І в чому сила його є. Що аж три норми видає?! Не знав ніхто, що він летить Нещасною душею У інший край, У інший світ Довбаючи траншею, — В той світ квіток і голубів, Що він навіки загубив. Не знав ніхто, що він з ж у р б и Всю силу з себе витис! О, Господи!.. Хочби… хочби Крізь землю проломитись! Що норма й план йому — чуже, Душі до того байдуже. Він просто з жаху вглиб заліз, Щоби ніхто не бачив сліз, І там він чорну ніч довбе, Щоби в труді забуть себе. Ось так селюк наш працював, Кидаючись душею, І по три норми видавав, У інший світ — до волі й прав Довбаючи траншею. Та й сам не зчувсь коли і як Зробивсь у д а р н и к о м козак. IV Шумлять вітри. Пилять хоппри… Вже наш працює років три… Чотирі… П’ятий рік пішов… Став заростати й рани шов, В труді забув усі жалі, — Розбив їх в вуглянім кітлі, Розбив їх в друзк, розбив їх в пил Об блиск праісторичних брил. І став Антон не той тепер, — Зробився він, як Гуллівер. Хазяїн він! Володар той, Що за палац обрав забой. Вже він не тільки “пролетар”, — Вже він п о ч е с н и й став шахтар. А там — не зчувсь як і коли — Його в г е р о ї в о з в е л и. Бо ж труд тяжкий — це був завжди Уроджений талант Біди! Це всього роду Божий дар! То й став в е л и к и й він шахтар: Одного дня, одного дня Дістав він О р д е н і звання. І став він не якась біда, — Зробивсь Антон Г е р о й Т р у д а. Герой Труда! Труда Герой! — Гукнули всі навколо. А надто ті, що у забой Не лазили ніколи. І заздрили усі йому, Труда Героєві тому. Отак нещасний наш селюк, Кидаючись душею, Із царства туги, з царства мук Геть видовбав траншею. З засудженого без суда Зробивсь Антон Г е р о й Т р у д а. Лише ніхто не знав про це (Ані який “Шельменко”), Хто він такий, Герой оцей, Хто він такий цей “Енко”. Згубилось все, без вороття, — Припало пилом забуття. Припало шаром чорноти. О, мій Донбас! Прекрасний ти! V Шумлять вітри. Пилять хоппри. Гуркочуть естакади… Минуле — орден все закрив, Неначе барикада: І синє небо, і ягнят, І злото нив, і тихий сад, І крик братів, і сум батьків, Відчай і сльози матерів, І марш колон… І пащі псів… І гул проклять тих голосів, Що ще й тепер (о, цить, мовчи!) Кидають серцем уночі, Ім’я і рід, село і дім, І хто він є, шляхом яким Прийшов сюди, між ці хоппри, По що і чого ради, — Усе це Орден геть закрив, Неначе барикада. Він ліг на все, немов печать. Вітри ж хоч знають — та мовчать. VI Отак нещасний наш селюк, Кидаючись душею, Із мряки туги, з царства мук Геть видовбав траншею, — З засудженого без суда Зробивсь Антон: Г е р о й Т р у д а. Та й сам боявсь, цей пролетар, Цей мовчазний і гордий, Боявся знатний цей шахтар Заглянути за орден. Нехай висить. І все хай там За ним береться забуття. Хай починається строфа Як написав той “Мустафа”. Хай кане слід вітрів і бур. Як пил із террикона… І орден став неначе мур Для нашого Антона. За ним він жив. І гордий труд Любив свій у “глибинах руд”. І тільки іноді взавід Зринало по утомі, Як вимірав бідівський рід У тій далекій Комі, Та ще, як в радісній порі Мов вівці паслись трударі… Цур, цур!.. Гиля!.. Це хтось на зло! Цього далебі й не було. І сумував тоді Біда, Шукав чогось без сліду, Журився наш Герой Труда… Ніхто про те не відав. І нишком слав він сухарі Якійсь троюрідній сестрі (Останній в роді), і хусток, І зшитків для її діток, Картоплі ще (бо ж недорід), — Щоб не загинув зовсім рід! Він був радий, що десь є ці, — Хоч ці! — маленькі корінці. Нехай живуть. Ростуть! Гляди — Розквітне знову рід Біди. Могутній рід! Усім на злість! Рід звитяги і слави, І, хто зна, може ще й колись Бідівської держави. А покищо… VII …Утікши в труд, Трудився він “в глибинах руд”. І пам’ятав, за що й коли Його в герої возвели. Вогонь жалю у нім простиг. І владі він усе простив. Забув страждання все своє І думав, — може ж Правда є. А може ж є! А може ж є! А може ж правда ж таки ж є!!! Бо серце людське все ж таки Не може мучитись віки, Не може жить в злобі і злі І всім прощає взагалі Навіть найбільшу хулу За ласки крихітку малу. Отак Антон. Він зло скостив І владі він усе простив. І тільки іноді у снах Зринали зимні зорі, — Сосна ввижалася одна Далеко на Печорі, Мов сон, мов привид з давнини. І блідла, меркла в далині. VIII Але не довго було так, Десь враз прийшла блокада І того Ордена тяжка Упала барикада. Став “викритий” Герой Труда: “Т а ц е ж н е “Е н к о”! Ц е ж Б і д а !!!” Знайшли його, знайшли ловці Й на “трудовім Парнасі”, Пронюхали “герої” ці Героя на Донбасі! І закрутилась “чехарда”: “Т а ц е ж н е “Е н к о”! Ц е ж Б і д а !!!” Біда! біда!! біда!!! біда!!! Став куркулем Герой Труда!!! Чи топак, пробі, навпаки: Куркуль Героєм став таки!!! Обдурені більшовики! — Чекісти й всі політруки!! Біда, біда, біда, біда, — Всіх обдурив Герой Труда. І завертілась “чехарда”: “Проклятий “Енко”! От біда…” ІХ Закудкудакав телеграф, Завили телефони, Так ніби це знайшовся граф Замість Біди Антона. Сокоче стрічка, як змія… Так провалився в пекло я. Прийшов енкаведе наряд: Прощайся, кажуть, з сонцем, брат. Зірвали орден із грудей, Дали ним в зуби так що й гей, І повели. Втоптали в прах Мене, біду Антона. І зник я, наче на вітрах Пилок із террикона. Розпатрошили так що й жах (Така от нагорода!), Геть прокляли на зборах шахт, Як “ворога народа”, Зробили пострахом всіх мас… Бувай здоровий, мій Донбас! За всі мої старання — приз!: Сказали: “Це куркуль проліз!” “Куркуль проліз”… “Куркуль проліз”… Такий от приз! Такий от приз… Х За всі мої старання — приз: Сказали — “Це куркуль проліз!” Проліз у шахту, бач куди! І то чого, подумай ти! Чого куркуль проліз в забой Щоб всіх душить, труїти? Щоби ламати всіх — ой, ой! — Споруди, плани, звіти? Та де! Ще гірше! Та куди! Ще гірше!! Він проліз туди… Ще гірш!!! Пролізла ця біда Щ о б и г е р о є м с т а т ь т р у д а ! От бач чого! Така біда! — Щоби Героєм стать Труда! Пролізла, бач, щоб обапліч Дорватись до роботи, Щоби трудитись день і ніч І підпливати потом. Бо в працю змалку він влюбивсь. Бо для труда Біда родивсь. А ще проліз оцей “куркуль”, Щоб в праці над програму Черствого хліба заробить Щодня по кілограму. От бач чого! От бач чого!! Насилу викрили його. Хвала ж, хвала брачким ловцям — Хвала єжовським молодцям! Для отаких хитрющих “птиць” Єжовських треба рукавиць. Отак він — наче план підняв, Аж по три норми виганяв, Аж потом доливав хоппер… Та що ж виходило тепер!: ХІ Це ж він не чорний антрацит Довбав в пітьмі забою А яму Сталіну (ось цить!) Рив “тихою сапою”. Хвала ловцям, хвала людцям, Єжовським бравим молодцям! Це ж не вугілля-антрацит Він гриз в пітьмі забою, А яму Сталіну, і квит, Рив “тихою сапою”! Сапою тихою. Й на скон З вугіллям пер на террикон Того “отця”… Хвала ловцям — Єжовським “добрим молодцям”! Така мара, бач, цей Біда, — Зробивсь Героєм він Труда, Він потом доливав хоппер… А що ж виходило тепер!: Це ж він не з прірви антрацит Лупав в пітьмі забою, А “власть совєтськую” (ось цить!) Тяв “тихою сапою”. І день, і ніч — все тяв і тяв… Поки й Труда Героєм став. Така мара, така біда, — Зробилась Лицарем Труда! І славний Орден доп’яла! І стала честь їй і хвала! І все за те, щ о р о к і в з п ’ я т ь, Пролізши в ніч забою, “Куркуль” цей антрацит підряд Тяв “тихою сапою”. Так от за те тепер його Згромили громовиці: Героя славного того Взяли у “рукавиці”, В єжовські тобто. Всім на страх — Повергли його в пил і прах. І замість Ордена, йому Вождь “ордер” дав на Колиму. ХІІ Та перш ніж іти в той край, Пройшов він через тюрем рай.