Привіт, привіт, привіт, привіт, Усім, кого я втратив! Дістав Антон п’ятнадцять літ З “приколкою”, мій брате! За щож?! Та ще й “приколку” теж? А так, за здорово живеш. Прощай Донбас і Ромодан! Пішов етап на Магадан. О, як списать те все Біді, Коли усі слова бліді! Я знаю, будуть мастаки, Що скажуть, рими не такі, І що метафори прості, І що гіперболи легкі, І взагалі, що — “Пхі!” “Це стіх?” От Бєлий наш, чи хтось із тих Чи “етіх”, Скажем, Гумільов, Чи ще якийсь хахол на “ов”, Чи, скажем, турок ще на “ка”, — Ото!… А це — політика. Так, так. Це правда. Це — нуда. Та тільки ж, бач, писав Біда Не для “стіха” й не для вірша, А так от, як кричить душа. Одна бо річ — краса письма, А інше, брате, — Колима. Не до красивих тут “стіхов”, Як серце розтоптав Єжов. Так що, Читач, прости й пробач! Ти зрозумів усе? От, бач! “Стіхі” хай пише хоч ВОАПП, А нам ось треба на етап. І Ой, Колима ти, Колима, — Ти новая планета! Дванадцять місяців зима, “А — астальноє — лєта!” Етапи дужче загули В юдолі нелюдимій; І знов Антона повезли В Сибір неісходимий. Тепер йому, Біді тому, Прослався шлях на Колиму. Ти Магадан мій, Магадан! Чи бачив чудасію! — Щоби не став з “Івана пан, То геть везуть в Росію! І то — подалі від людей, Де не заніс би й крук костей, — Аж геть, аж геть де мла тривка, Аж геть — на край материка. Ти ж Магадан мій, Магадан! По сталінському плану Аж на такий меридіян Везуть нас з Ромодану! Меридіян то й не страшний, На ньому і Ґвінея, — Але, що інше — в дикунів, А інше — в цій ось стороні, Де так гримлять нові пісні І Марксова ідея! Меридіян то і не злий, На схожім і Калькута, Але що інше в “дикунів”, А зовсім інше — тута, В оцім краю, в оцім краю, В оцім ось сталінськім раю. Одна річ — слухати з Москви пісні під балабайку, А інша, скажем, — комунізм Совєтського Клондайку. Одне бо діло — золота Кремлівськая програма, А інше — як дають життя С т а д у ш з а р а д и г р а м а. ІІ В краю, де вічна мерзлина, Антона ждали радо… Там стало з волі Сталіна Совєтське Ельдорадо. Там золота — ну просто жах! І миють — У людських сльозах. Ой, Колима ж ти, Колима ж На лютій паралелі! Аж захопило серце, аж… Немов на каруселі: Тут мілійони земляків! Мільйони їх, братухо! Вони тут в золоті таки Купаються по вуха, По маківку, по чуба край, Геть зовсім з головою! О, “батьку” наш, і де ж ти взявсь З такою Колимою! У Ельдорадо цім живуть Щасливих мілійони. І не помітив з щастя тут Ніхто Біду Антона. Лише помітив сам карнач, І пес-вовчур, і наглядач. ІІІ В краю, де вічна мерзлина, Зібрались тьми народу, — І ріжних рас, і ріжних кляс, І ріжного тут роду. Тут ріжних “ухилів” митці І ріжних “опозицій”, — Це все “злочинці”, люди ці, Із сталінських позицій. Були тут вчені й трударі, І “куркулі”, й “пролетарі”, Були тут юні і старі, І ті, що саме на порі, — Від націй, рас, шарів і сфер Усіх республік еСеСеР… Ну, словом, явлена сповна Тут вся “шірокая страна”: Тут був “всяк сущий в ней язык” — Грузин “и друг степей — калмык”. Судило їх усіх “ОСО”, І “Трибунал” і с а м С о с о. Судив, сказать, “шемякін суд” — Бриґадно і по-душно! І брати золото отут Послав великодушно: На двадцять літ, на двадцять п’ять. А як на десять, — благодать! Були такі, як от Біда. А більш таких, що й без суда: Дістали десь по двадцять літ Від “Тройки” так, “по блату”, Десь там в колхозному селі, — За “трудодні” зарплату. Зібрались так від рас і кляс, Дістали часу про запас На правосуддя терезах, — Та й миють золото в сльозах. Тут є “заслужені” й “собез”. Тут є з “приколками” і без. Коли б отак зібрати враз Ті всі покути “сроки”, То тут засуджених якраз Н а с т о м і л ь й о н і в р о к і в. І всі живуть, немов святі, — У щиросяйнім золоті: Без хат, без мила, без листів, без сорочок, без пашпортів І — в праведному голоді, — Мов янголи на небесах… І миють золото в сльозах. IV Ой, Колима ж ти, Колима, На лютій паралелі! Тут молитви і все дарма В цій сталінській оселі. З цих комунійних емпірей Немає, брат, у світ дверей. І світ із оперових зал Не зна, де “гинуть за метал” І “Сатана справляє бал” З усіх чортів юрбою, І “люди гинуть за метал”, — Ц е ж в с е н а д К о л и м о ю !! Во славу сталінських програм, — П о с о т н і д у ш з а о д и н г р а м ! Якщо десь “гинуть за метал”, То тільки по-бриґадно! Як “сатана справляє бал” — То тільки ельдорадно, Ось тут ось, вліті і в зимі, — на золотій цій Колимі. Але сказали б ви й самі, Кремлівську взявши призму: На в с е с о ю з н і й Колимі, С к а р б н и ц і к о м у н і з м у. Сам “сатана справляє бал” З усіх чортів юрбою І люди “гинуть за метал” — Якраз над Колимою. Чорти ж всі — сталінські, руді, І з орденами на груді. V Ой, Колима ж ти, Колима, На лютій паралелі! Утіха тут — лиш смерть сама В чортячій каруселі. У грунті — вічна мерзлина А в людях — злоба вічна! Така вона, така вона Юдоль комуністична. У грунті вічна мерзлина, Навколо ж — варта вічна: “собача”, “вохрівська”, “блатна”… Така вона, така вона Юдоль комуністична! Вона на чортів, бач, метал — На золото багата, Тому “чорти” тут “правлять бал” І брат мордує брата. У сяйві сталінських програм Несе свої закони: Тут числять золото — на грам, “Людішек” — на мільйони. У сяйві марксових ідей Совєтських олімпійців, — Тут грам металу — “сто рублєй”, А люди — по копійці! Тому то їх на терезах Не жалували судді, — Щоб мили золото в сльозах, Сами ж топились в бруді. Тому то в вічних цих льодах Людей без ліку й тратять: Тут миють золото в сльозах, Серцями ж — прірви гатять. Тому во славу всіх програм Комунівської ери По сотні душ за один грам Кладуть тут у кар’єри. Тому, о, друже мій, тому На клич цього закона На цю жорстоку Колиму Загнали і Антона. Ой, Колима ж ти, Колима, Тому ж то ти й “планета”, Що в світі цілому нема Хто б знав твої секрети. VI Антон вже може б і не жив, Покинув цю “волинку”, Вже може б голову зложив За золоту пилинку, Уже б з життя пішов давно, Лишив би й золоте руно, Уже би все покинув він, — Так снився край йому один… Серед страждань, серед конань Приходила година — І снився край йому один, Все снилась Україна, Та незабутня і одна, Дитинства й сонця сторона. І він зривався, ніби птах, Забутий карначами, — У веселкових дивних снах Втікав туди ночами, — У сонцесяйну мрію ту — У ту Вітчизну золоту. А прокидавсь… то тим і жив. У серці все її носив. Ой, Колима ж ти, Колима! Страшна ти й грізнотонна, Та тої сили, брат, нема У тебе, люта Колима, Щ о б п о б і д и т ь А н т о н а. VII Зіходить сонце всім ураз На всім меридіяні, Та тільки ж інше це у вас, А інше — в Магадані. І ходить сонечко також По кожній паралелі, Та тільки ж інше це для вас, А інше — в цій пустелі, — В пустелі, де людей нема — Хоч їх і мілійони! — Лиш знеосібленість сама, Шикована в колони. А ті, що їх шикують так І пхнуть багнетом в спину, — Це лиш додаток до собак Привчених “брать” людину, — Це щось середнє межи псом і гомо-сапієнс часом. У грунті вічна мерзлина, А в душах — злоба вічна, “Собача”, “Вохрівська”, “ясна” — (Отцівська тобто) — це ж в о н а, Юдоль комуністична! І це — доби єдиний план: Так від Кремля й по океан. VIII Цього “разсудком нє обнять! Аршіном — нє ізмеріть!”: …ДАЛЬЛАҐ… …БАМЛАҐ… …СЄВЛАҐ… …КАРЛАҐ… …УСТЬЛАҐ… …МУРЛАҐ… …ПЕЧЛАҐ… …Г У Л А Ґ !!!.. — По цілій еСеСеРі. Ні, це “разсудком нє обнять”! “Аршіном — нє ізмеріть” — Оцих от радісних понять В комуністичній сфері; Понять про те, як Труд отут Зробився ж величавий!: Став “дєлом честі” і “ґєройства”, “Доблєсті” і “Слави”! — …СЄВЛАҐ, ДАЛЬЛАҐ, БАМЛАҐ, Г У Л А Ґ !!!.. По цілій еСеСеРі. Цього “разсудком нє абнять”, “Аршіном — нє ізмєріть”! І всих оцих “твердинь труда” Попробував Антон Біда. І тих “фаланг”, і тих колон, — Всього попробував Антон. І “баланди-бурди” й кошар, — Всього попробував шахтар. Усе пройшов він — “Крим” і “Рим”, “Залізні труби”, смерть і дим, Скорбут, відчай, ганьбу і тиф У всіх “труда твердинях” тих, Багнети варти, зуби псів, І зуби сталінських дротів, Льодові карцери й палки, І емведівські п’ястуки, І матюки, брудні плювки, І власних сліз гірких річки… Усе пройшов Антон Біда В тім “царстві волі і Труда”, У тих оазах золотих, в фалангах Ленінових тих …ДАЛЬЛАҐ… …БАМЛАҐ… …СЄВЛАҐ… …КАРЛАҐ… …УСТЬЛАҐ… …МУРЛАҐ… …ПЕЧЛАҐ… …Г У Л А Ґ !!!.. І ще… І ще… І ще ось “ЛАҐ”! — На всій землі цих повно благ І навіть в атмосфері. Цього “разсудком нє обнять”, “Аршіном — нє ізмеріть!” І всіх оцих “твердинь труда” Покуштував Антон Біда. ІХ На Колимі він злото мив. На Чекунді — каміння бив. В Караганді — вугілля рив. На Зеї — будував він БАМ… Ах, це був шик, скажу я вам! О, славний БАМ! О, грізний БАМ! Числа немає тим рабам, Що замість шпал лягли при дні У цій от вічній мерзлині! І не гримлять про те пісні! І не стримлять хрести, о, ні! Нема імен, немає дат І ані пікнув лавреат. О, комунальний віршопис! Ти смачно п’єш і м’яко спиш, А от уздріти б тебе там, Де в’ється БАМ по черепам, Отам — отам — при самім дні, У мертвій вічній мерзлині. Ну, словом, серед тих усіх, Що ти за них тепер їси Свій лавреатний білий хліб, Між “п е р е м і щ е н и х о с і б”. О, славний БАМ! О, грізний БАМ! Числа немає тим рабам, Що від Охотська по Байкал Лягли в провалля замість шпал, У глибині, При самім дні У цій от вічній мерзлині. І все для того був той шик, Щоби з усього Вийшов пшик! Ура, ура вождю вождів За пшик від тих усіх трудів! Але Біду і БАМ мого Не зміг на шпалу взяти. Благословила так його, Вмиравши, бідна Мати. І він — ані горить в вогні, Ні гине в вічній мерзлині. Х Уже б він може і не жив, Урвав би лямку грізну, Уже б він може і лишив Цей світ соціялізму, Вже може би покинув він… Так снився край йому один. Серед страждань, серед конань Приходила хвилина — І снився край йому один, Все снилась Україна. Така усміхнена й сумна, Дитинства й сонця сторона. І він зривався, ніби птах, Забутий карначами, — У веселкових дивних снах Втікав туди ночами, І біг крізь тундри, лід і сніг, — І біг без пам’яти, і біг… І через цей незбувний сон Не міг умерти наш Антон. Ішов через вогонь і дим. І падав… І вставав завжди. ХІ І золото на Колимі Він мив з товаришами: Методи ті ж і ті ж самі З костями братські ями. На тій на вічній цілині — У тій у вічній мерзлині Рабам отим числа нема, Що їх забрала Колима За золоте оте “руно” — По сотні за одне зерно! Нема числа отим рабам, Що тут знайшли могилу По сотні душ за один грам — Грам! — Золотого пилу. І так ускрізь. І так ускрізь. Ускрізь по тих оазах, Де будувавсь соціялізм Із карцерами разом. Отак він будувався скрізь Ціною мук і людських сліз. І все для того був той шик, Щоби з усього в и й ш о в п ш и к. ХІІ Ускрізь Антон добра хлиснув, Тягнувши лямку вічну; Зате ж і грамоту здобув, Сказать, академічну. Здобув він “грамоту” не ту, Що мають лавреати, — “С о в є т с ь к у п о л і т г р а м о т у”, Отак її от звати. Ту політграмоту гірку, Що її пишуть на карку. Ту політграмоту, о, сер, Що тільки й є у еСеСеР. Оту, найкращу в наші дні, Що її пишуть на спині! Він політграмоту пройшов: Від самого початку, Через Ульяновськ і Єжов, І геть аж по Камчатку. Пройшов від “а” до “зет” підряд, — Отак від П’ятихатки, Через Дзержинськ і Сталінград, І геть аж до Камчатки; Та ще й Камчатку проминув, Дійшов аж до Чукотки… І “труд-армійця” чин здобув, Ще й сталінські “обмотки”. Аж поки “годі!” не прорік І в тих “обмотках” не утік. І далі жив вже без тії, Ну, без тії, як пак її, — Він жив тепер, брати мої, Зовсім без “Конституції”. ХІІІ Пройшов Антон дощі й вітри, І люті буревії. Пройшов він славні табори “Поправно трудовії”. Але його там всі “орли” Поправить так і не змогли. Не допоміг і Магадан! — Смішна з Біди людина! — Все сниться бідний Ромодан, Все сниться Україна. Химерне серце у Біди! Чудна з нього людина! — Все сниться дім і рідний дим, — Все сниться Україна: Блакитне небо, степ і гай, Тепло і ніжність літа… Той веселковий Рідний Край, Як радість ще не жита, — Де хоч і вимер ближчий рід, Так залишивсь його нарід. Тому душа й тремтить в Біди, Тому і рветься він туди — В воді не тоне він. В вогні Не хоче загибати… Благословила так його, Вміравши, рідна Мати. І він іде по всій землі Із тим благословенням. Ніде не гине. Взагалі Пишається з імення: “Біда з бідою на біді бідою поганяє!” — В Ухті, Читі, Караганді, На Колимі, на Чекунді І — хто ще теє знає, Де ще тягав єжовський гак Совєтського діпіста, Чи по-совєтські буде пк: Лихого комуніста — “Врага народа”, “шкідника”, І “куркуля”, й “ухильника”, “Фашиста”, “іста”, “буржуя”, — Тих слів усих не втисну я! Ну, словом, з милости “отца” — “Пєрємєщонного ліца”. Звичайно ж для добра ж його Отак “пєрємєщонного”: З країни розпачу і мук — В Комуну осіянну! Тобто, приміром, із Прилук — В “фаланги” Магадану, У концтабори Колими, В утопію Печори!!. О, тінь прославлених людьми, Фурьє й Томаса Мора! “Осанна!” — там кричали ми У тих “фалангах” Колими, Тій Мрії, здійсненій людьми, Фурьє й Томаса Мора. “Фаланги” лєнінських часів! Утопій здійснення усіх! Вершина думки й боротьби! Не лиш чини і ранґи, — В с я ф і л о с о ф і я д о б и В м і с т и л а с ь в ц і “ф а л а н г и”! — Один “аргат” — с т о душ веде! Чи пак жене, як вчитель! Він точно знає, “що” і “де”, Він мовник і мислитель. “Карнач” — професор людських прав “Аргат” цей — за доцента. “Стукач” — за експерта зіграв. А пес — за асистента. Велика річ — цей міт доби! Велика річ! Ще й більшу би!!. О, тінь прославлених людьми, Фурьє й Томаса Мора! “Осанна!” — там кричали ми У тих “фалангах” Колими, Тій Мрії, здійсненій людьми, Фурьє й Томаса Мора. І теж у царстві тім труда Кричав Антон, кричав Біда. XIV Але Біда в “фалангах” тих Не зволив загибати, — Благословила так його, Вмиравши, рідна Мати. Де він не був, куди не біг Крізь смерть і жах таборний, — Благословення він зберіг, Як панцир непоборний. І не горить він ні в вогні, Ні гине в вічній мерзлині. Ганяє він по всій землі Та все звертає вліво, Туди, де мруть “раби малі”, Чи пак “живуть щасливо”. В той край, що сниться так завжди… Ну й що ж за чудасія!! — Ніде й ніразу ж ще Біді Не снилася Росія! Кружляє він по всій землі Та все туди звертає, Де мруть брати, “раби малі” В далекім ріднім краї. Туди, де куриться гора Наруги і страждання. Туди, де журиться сестра Остання в Ромодані… Все хоче — Правда щоб була! Щоб ця земля н е т а к ц в і л а ! Все хоче здійснити свій сон… Смішний Біда. Смішний Антон. Справляли всі його гуртом: Палки і буревії, І всі “фаланги” ті, з кнутом, “Поправно трудовії”, Справляли карцер і тюрма, “Орли” ж єжовські зокрема. Але — ні тюрми, ні “орли” П о п р а в и т ь т а к і н е з м о г л и.