Учвал до фінішу жену, Стинаючись душею, — Спішу скінчити цю страшну Діпівську “Одиссею” Бо як не встигну хоч як-будь, То добрі люди не дадуть. Відомо ж, що настав за час Для “недостріляних” у нас: Сьогодні — тут, а завтра… — Бач! — Услід, як дух, повзе стукач, За “стукачем” — якийся “сват”, За “сватом” — кат і лавреат, І генерал, і ще й (сміха!) Якась дрібнюсінька блоха! Услід за першими лиха Повзе Дворушницька блоха! І хоч вона й зовсім дрібна, Але ж кусюча сатана. Тому й спішу навзаводи З бриґадою тією, Щоби скінчити цю Біди Жахливу “Одиссею”, — Бо як не встигну хоч як-будь, То добрі люди не дадуть. Нехай же буде цілий світ Хоч стільки правди знати!.. Привіт, привіт, привіт, привіт, Товаришу і брате! І Не вмер в кацеті наш Антон, Не впав у смерти сон… Привіт, привіт, низький поклон Для всіх “дисплейс персон”! Та ці слова для нас сліпі. Привіт, привіт д л я в с і х Д і – П і ! А щоби знали точно всі: Д л я “п е р е м і щ е н и х о с і б” ! Привіт, привіт і тим, що десь В далекім Магадані! Привіт і вам, що журитесь В всесвітньому скитанні! В тим, що томляться в путі. І тим, що мруть на Воркуті, На Колимі, в Караганді, У Тигді, Кивді, Чекунді… Усім, що йдуть крізь тьму і світ — Привіт, привіт, привіт, привіт! Не вмер в кацеті наш Біда, Бо вмерти не мав права: Бо в нього до “вождів труда” Велика дуже справа — За всіх отих на Чекунді, На Колимі, в Караганді!.. Тому — Біді ще не кінець. І добре знав про те “отець”. ІІ В громах експльозій “мир” злетів, Дракон пожер дракона… Простіть! Слова зовсім не ті Зірвались у Антона. Нехай простять “великих три”, А ти всю правду говори, — Хто спас дракона… отого Четвертого “великого”. Йому вже доля прирекла Пощезнуть з “кумом” разом. Й вставала до небес хвала, Що “тато” стогне плазом, Молились, тішились раби: Хочби ж уже! Хочби!.. Хочби… Ось-ось обох їх Бог поб’є! Ой, є ж на світі Правда! Є!! І прогремить в віках луна На “всіх язиках”: “К а т с к о н а в !” Дракон дракона доконав! — О б о х Бог праведний прибрав!! Але… не тикаєм списа Ми у високі небеса. Бо, значить з-за бомбових мес Землі і не видать з небес. Поки розвіявсь чад заграв, Дракона х т о с ь урятував. І що за знак! Чи мо’ тому Схотілося на Колиму?! А чи кортіло вже давно Стрибати сторчма у вікно?! Чи хто вже зна (збагнем колись), — А л е с п а с и т е л і з н а й ш л и с ь. Дали драконові ленд-ліз — І бомб і літаків, — Щоби дракон “побєдно” ліз За честь большевиків. Мабуть тому, хто дав тих благ, Таки схотілося в ДАЛЬЛАҐ. І він допне таки свого… Помилуй, Господи, його! ІІІ В громах експльозій “мир” злетів — Дракон догриз дракона. Та не було зовсім у тім Потіхи для Антона. Бо до ції Дракон-змії Багато в нього діла, — Бо ж навіть в крематорії “Приколка” не згоріла. Як не згоріли й муки літ, І той, Шевченків заповіт. Гукають — “Мир!” Це як кому. Одним цвісти й пишатись, А іншим, брат, на Колиму Й на Воркуту вертатись. Вирують радости кличі, Прапори “дружби” в’ються. Та залишились тисячі Таких, що й не здаються, — Отих химерних і “смішних”, Що “мир” і “щастя” не для них, Що мруть в ярмі віків спокон… А серед них і наш Антон. Попереду — туман і тьма. Позаду — куля й Колима. А посередині — дракон… І вже, немає ради — Змагатись з ним лишивсь Антон По цей бік барикади. Усенький світ схилив чоло Перед “отцем народів”, Лише в Антона не було Бажань в такому роді. Для нього — бою не кінець. І добре знав про те “отець”. IV Ще ескадрилії ревли, Що Сам послав до бою, А в Ялті вже наради йшли, — Як бути з тим Бідою. “Отець” схотів, як та судьба, Вернути “бєглого раба”. О, волелюбности доба! Вернуть раба! Вернуть раба! Вернуть його у щот ленд-ліз, Скричали всі альянти І записали цей девіз В ясні скрижалі Ялти. І підписались аж під край — “Вернуть Біду в совєтський рай!” Вернуть його для миру благ! Вернуть, вернуть його в ГУЛАҐ! Вернуть великому “отцю” Маленького “холопа”!.. І записали клявзу цю, немов за Ріббентропа. “Вернути “бєглого” раба!!”. О, волелюбности доба! V Усе так сталось, як і перш: По манію трактата З’явився по Антона СМЕРШ Від самого від “тата”. Приніс мотузку й штик в запас, Щоб прикріпить “приколку” враз, Щоб “мир” списати на виду І повернути в “рай” Біду. Та поки СМЕРШ дари доніс, Раби розлізлися раніш. Антон подався в світ чимдуж Крізь зломані затвори, Не біг, а рачки повз, недуж — Скалічений і хворий. Мерщій в румовища найперш! Поки не “визволив” той СМЕРШ. І почалась, гей почалась Веселая забава… Побіг Антон, мов тінь якась, Що їй і жить на світі зась, — Побіг, поліз, поповз, подавсь, Ускрізь звивавсь, ускрізь ховавсь Без захисту й без права. Серед проваль. Серед руїн. Від Бухенвальду по Берлін. VI А навздогін, а навздогін — Ясні скрижалі Ялти!!! Біду у хаосі руїн Ловили всі альянти. Гіп-гіп-ура! Гіп-гіп-ура! Біду давно вловить пора! Анум для Сталіна-отця Усі разом ловить збігця! Унум, урра, гав-ду-ю-ду! — Усі разом ловить Біду! Хай буде Джо такий от приз: Щоб завершив Біда ленд-ліз! І мерехтять, про “мир” кричать Ясні скрижалі Ялти. А десь за ними “втікача” Ловили всі альянти. Хай буде Джо такий от приз: Хай завершить Біда ленд-ліз! VII І бігав він у тьмі ночей І в хаосі румовищ Голодний, хворий, без речей, Без права і без мови. Метався він по всіх кутках В Европі знаменитій, Не знав, добути де шматка, Де голову схилити, Втікав від татових хортів. Ніяк до “раю” не хотів. Попереду туман і тьма, Скитання і утрати. Позаду ж — куля й Колима, І каторга, мій брате! За те, що ері він не в тон. За те, що він “Біда Антон”. І помагала ріжна тля Ловить “совєта”, “москаля”, “комунаря”… Тю! Тю! Гиля!… Така дрібна мерзенна тля. Чужих охранок вірні пси За шмат “гнилої ковбаси” Ганяли всі Біду того, Як лист, роздертий в бурі… І не списати мук його І на воловій шкурі. VIII О, волелюбности доба! О, доля “бєглого раба”! Було його по смітниках, Було й за смітниками, Було його і по мостах, Було й попід мостами, І в бомбосховищах брудних, По всіх румовищах страшних. Скитався він в нічній імлі І біг, і біг по всій землі. Було його по всіх шляхах Маленьких і центральних. Було його і по кутках В кльозетах привокзальних. Було його в льохах руїн, Ще й не в одній країні: Від Бухенвальду по Берлін, Від Праги по Ріміні. Але всі сталінські “орли”, Ще й з ними всі альянти, Біду спіймати не могли, Прибить скрижаллю Ялти. Не помогли і клепачі, Донощики і “стукачі”. Ніхто серед нових доріг Впіймать тепер Біду не міг. І забавляли світ уже Такі от перегони, — Як “тато”, ласий на чуже, Не міг вловить Антона. Як тих “великих” всіх юрба Ловила “бєглого раба”. Ура, ура! Гав-ду-ю-ду! Ні, не впіймати вам Біду. Бо він ще має шанс один: В т е к т и у с м е р т ь … Адьє й амінь! ІХ І шанс оцей багато хто Обрав, як щастя в двері, Спустивши кров (для Ялти б то!) З підрізаних артерій. Або кидався ось куди: Під тріюмфальні поїзди, Під танки, в ланцюги гармат… Під комунальний “татів” мат. Багато так втекло рабів, А надто біля Драви, Старих, діток, і матерів, Загинувши без слави. Але Антон, хоч як він біг, Але отак втікать не міг. Бо дивне серце у Біди, Смішна з нього людина, — Все снився край йому один, Все снилась Україна. Волошка синя. Степ і гай. Тепло. І ніжність літа… І він зривався… Пострівай! Не умірать!! А ж и т и !!! Не може ж вмерти так Біда! Він так не має права! — Бо в нього до “вождів труда” Велика дуже справа! Нехай тих мук налито вщерть, — Боротись! На життя і смерть! Х Всі дзвони у Москві ревли… Ах, Боже, де ви чули!?! Ті дзвони ж аж колись були, Та в крові потонули! Чи пак пішли у “Фонд страни”, Аж у Пекін і далі: Латунь пішла на ордени, А срібло — на медалі. На кулі ще пішло койде — В “священний” фонд еНКаВеДе. Так що про дзвони ми лишім, В “антени” їх перепишім. Антени всі з Москви ревли, Щоб помогли алянти: Аби на “родіну” ішли Й повзли репатріянти. І світ ті дзвони наслухав І від зворушення зідхав: Звела, з ума звізда руда… Лиш не зідхав Антон Біда. Метався він у тьмі ночей І в хаосі румовищ Розбитий, хворий, без речей, Без права і без мови. Та не здававсь нікому він, Ні на баґнет, ані на дзвін. Нехай тих мук налито вщерть — Б о р о т и с ь ! на життя і смерть. ХІ Вмістив у серце тьми рабів, Старців непопулярних, І їхні мрії голубі Із каторг заполярних, І невгасиму сліз цвітінь На звук Вітчизни тої, І душ замучених летінь До волі золотої, — І з цим ішов крізь цілий світ, Крізь бурі і тумани, Крізь вир наруги, злоби гніт, Крізь горя океани — Туди… Вперед… Вперед туди!.. Химерне серце у Біди. ХІІ Крізь хаос зрад, дощів і мряк Пливе він, як моряк. Над ним тримає щастя знак Далекий Зодіяк. На перекір пливе всьому І вдень, і уночі… Він не один — і м’я ж й о м у : В е л и к і т и с я ч і. Ім’я йому (слова скупі!) — Ім’я йому — Оте “Ді-Пі”. Крізь хаос бур, дощів і мряк Пливе він, як моряк, Над ним тримає щастя знак Далекий Зодіяк. І не страшний йому “отець”, І СМЕРШ, і брухт руїн. Для нього жахи всі — пусте, До всього звиклий він Це ж він по Кемптенах ставав І супроти еМ-Пі… Це ж він беззбройний захищав Життя своє, Д і – П і ! І по Герсфельдах він також Стояв грудьми, як мур… Таких нема людей, або ж Таких немає бур, Щоб віру в Правду геть змели, Щоби зломить Біду могли. У боротьбі з Кремлем стозлим Це — хлопець радикальний… І слава вже встає над ним, Як світ зодіякальний. Ніхто зломить його не міг, Ні “пряник” той, ані батіг, Ані той Кемптен, ні Герсфельд, Ані “сексот”, ні інший “гельд”. А ти, о, “тату” в тій порі! Тобі знимать “урі-урі”! І поки ти знимав “урі”, Утратив геть всі козирі. ХІІІ Ді-Пі ті кров’ю склали звіт. І зрозумів Біду весь світ. І похопилися вожді… Й загинуть не дали Біді. У світі ж є ж іще ж добро! І доказало це І Р О. І доказав це цілий світ! XIV Привіт, товаришу, привіт, — Сказали так і ті раби, Шиковані в колони, З-за розпроклятої габи — Залізної заслони, Герої каторги й труда: Привіт тобі, Антон Біда! Привіт тобі, привіт, привіт! Іди, ти йди крізь цілий світ, Не потопай і не гори — Про нас всю правду говори. Про нас всю правду говори! І не тони… І не гори… І він іде по всій землі І з цим благословенням, Ніде не гине, взагалі Пишається з імення; Біда з бідою на біді Від краю і до краю Пройшов весь світ… В тяжкім труді (Але вже не на Чекунді!) Готується до “раю”: Здійсняє братній заповіт — Він ширить правду на весь світ. В змаганні тім з Кремлем стозлим Ді-Пі цей — унікальний. І слава вже встає над ним, Як світ зодіякальний. XV Де він не був, куди не біг Крізь розпач і гонитву, Він сльози Матері зберіг, Як скарб і як молитву. Зберіг любови бризки ці Пекучі і солоні, І мови звук, і на лиці Тепло Її долоні… І з цим іде в житті страшнім Біда цей унікальний. І слава через те над ним, Як світ зодіякальний. Ім’я ж йому — піди злічи! Ім’я — в е л и к і т и с я ч і.