(Уривок з казки «Відьма) Садилося сонце за синім Дніпром, За сонечком вечір спускався, За вечором – ніччю, як сивим сукном, І поле і ліс укривався. Між хмарами місяць тихенько котивсь, І на небі звізди займались; А піняві хвилі Дніпрові дулись І берег високий лизали. Задумалось поле. Утихло кругом: Хіба де собака залає; Хіба де рибалка заплеще веслом Та хвилею пісню співає; Хіба де в рибалок багаття блищить, Та часом голосить сопілка, Та дегде гадюкою вниз пролетить, Із неба зірвавшися, зірка. Під Києвом ліс єсть, над самим Дніпром, Ніхто ним пройти не посміє, І сумно в тім лісі, і сумно кругом: Огонь в нім серед ночі тліє, Щось плаче, мов діти, гуде вечірком, І виє щось, мовби собаки; А що найстрашніше – в тім лісі гніздом Давно завелись гайдамаки. Не раз бородатих давили купців, І коней, і крам відбирали; Не раз подорожніх багатих панів, Як липку сиру, обдирали. У лісі курінь. В куріні гомітня; Бурлаки багаття розводять; Осідлані коні кругом куреня Непутані, попаски ходять. На конях роз’їжджують два сторожі – Із крамом купців виглядають. Ті сучать аркани, ті гострять ножі, Ті ружжя свої заряджають… Понурий отаман під дубом сидить І уси на палець мотає: Не хоче він ради ні з ким розділить, Ніхто його думки не знає. Надходила північ. Зібравшись в кружок, Казок гайдамаки казали: Про Дін, про Гаркушу, про гарних дівок, Про парнів, що Січ боронили; Про злих вовкулак; про Твардовського рід; Про мертвих, що челядь лякають; Про військо московське; про київських відьм, Про змій, що до баб прилітають… Один гайдамака Єсть хатка під лісом – гін двоє від нас – В ній баба стара проживає: Опівніч до баби (я бачив не раз) Коромислом змій прилітає. Ще в Києві жив я. Там цілий Поділ Про знахарку-бабу городить, Про скрині, про гроші… Отаман Я й сам підглядів, Як з Києва вчора вертався Лужком поуз хату: якийсь сатана Непевний до баби спускався… І гроші є в баби? Гайдамака Їм ліку нема – Як в нехриста жида. Отаман Ну, діти! Не лишне б у баби замки підтрусить Та руки в калитці погріти…