(Балада) Звечора під Новий год Дівчата гадали: Вибігали в огород, В вікна підслухали; З тіста бгали шишечки; Оливо топили; Слухали собак; в пустки Опівніч вихрили; Віск топили на жарку І з водою в черепку Долю виливали; Бігали на шлях вони; З приказками в комини Суджених питали. Темно. Місяць над ліском В хмари завернувся… Пригорнувшись, під вікном Рюмала Маруся. «Ти ж, сестрице, ти чого З нами не гадаєш? Під віконечком кого, Відкіль виглядаєш?.. Встань, голубко, не журись, Вийди з хати – подивись, Де каганчик світить – Відтіль буде милий твій… Під віконечком постій – Слухай, хто одвітить…» «Ох, сестриці, як мені З вами ворожити: В дальній милий стороні, Як без його жити! Год минув – а все не чуть, Де, чи жив мій милий? Дні, неділеньки пливуть – Світ гіркий, остилий! Слова, вісточки нема; А без любого сама Горе я горюю! Де ж мені його найти, Що робить, куди піти, Де я помандрую?» В хаті каганець блищить; Жар під піччю тліє; Повна мисочка стоїть – Віск Маруся гріє. Ну, Марусю, загадай, Віск на воду вилий; Що там віллється – пізнай, Як живе твій милий; Чи живе він, чи мертвець… Чи з тобою під вінець Піде з старостами: Зв’яжуть руки рушником, Коло столика кругом Обведуть з свічками… Віск шкварчить – а в серці тьох! К печі підбігає, Ухватила черепок – В воду виливає… Тихо в хаті; під кутком Раз цвіркун цвірінькнув; Північ: тричі під вікном Півень кукурікнув; А Марусенька дрожить: Страшно, страшно ворожить, Труситься небога; Слуха – мов що в хату йде, Мов балака, мов гуде… Рипнуло в порога… Що ж Маруся? – На воді Плитка воску плава, І дівчинонька тоді На ній прочитала: Домовина, хрест, свічки, Заступ, дві лопати, Пояс, яма, рушники, Мари, склеп дощатий.., «Горе! – милий мій мертвець!» Загасила каганець – Дівка лихо чує… Сіла бідна у вікна, Серце б’ється, серце зна, Серце щось віщує… Цс! – Під хатою скриплять Санки на причілку: В двір, бояри гомонять – Їдуть сватать дівку. Тихо дверчики скриплять, Молодий уходить: «Піп нас жде, свічки горять (Дівчині говорить), В церкві вже ревуть дяки, Ждуть світилки, ждуть дружки, Ждуть хустки весільні». За вгородом санки ждуть, Коні-змії з серця рвуть Поводи ремінні. Сіли в санки: коні, мчать, Аж, іскрять ногами, Полозочки аж шумлять, Сніг летить клочками; Ззаду так як дим курить, Степ кругом синіє; Місяць із-за хмар блищить – Тілько-тілько мріє. Серце в дівчини дрожить: «Що ж мій молодий мовчить? Забалакай, милий!» Ні півслова, все мовчить І насупившись сидить, Так, як глина, білий. Коні по полю летять; З поля вітер віє; А навітшиб – гін за п’ять – Церква бовваніє; Двері вихор відхилив: Люди в церкві; тліють Ставники і від кадил Тілько-тілько мріють. Серед церкви чорний гріб І над ним співає піп: «Буде вічна пам’ять!» Гірше дівчина дрожить; Коні мимо; все мовчить Блідний милий в санях. Завірюха піднялась: Рветься сніг клочками; Чорний ворон раз у раз Кряче над санками: Чорний ворон не добро Дівчині віщує! Лихо в душу залягло, Лихо серце чує. На полі огонь блищить: Між заметами стоїть Хутірок чималий. Коні швидше понесли, Дим ногами підняли – К хутору примчали. Прилетіли до дверей, Зупинились, стали: Коні, санки, молодий, Як у воду впали! Сипле сніг, як з рукава; Крутить завірюха; В полі вітер завива, Надуває фуга… Їй вернуться? – Шлях пропав! От каганчик заблищав – І, перехрестившись, Двері тихо відвела, Поподумала, ввійшла, Богу помолившись. Що ж найшла? – Мертвець лежить: В головах у тіла Свічка воскова горить – Дівка обімліла! Перед мертвим на столі Образ – божа мати… Страшно в хаті буть самій, Страшно кидать хати! В полі вітер все свистить… Дівка блідная стоїть – Богу помолилась. Страшно підійти к столу: Перед припічком в углу Тихо прислонилась. Вітер стихнув, все мовчить; Буря утихає; Свічка тілько що блищить, Свічка догоряє. Темно в полі; в хутірку Змовкло, заніміло; Сумно в хаті., цс!., в кутку Щось залопотіло, – Мовби вітер зашумів, – Глядь – із покуття злетів Голубок біленький, Крилечками замахав, Дівчині на груди пав, Пригорнувсь легенько. Змовкло вп’ять усе кругом… Блідная Маруся Глядь – під білим полотном Мертвий повернувся… Впало полотно, мертвець (Твар – темніша ночі) Звівся: на лобі вінець, Відімкнулись очі… Хоче ноги розвести, Хоче мертвий розплести Руки омертвілі. А Марусенька? – Дрожить, Лихо близьке, а не спить Голубок біленький. Стрепенувся, розвернув Крилечка легенько, К мертвому на стіл порхнув – Сів на нім тихенько, Застогнав, заскреготав Білими зубами, На Марусю загарчав Тихими словами. Знову мертвий побліднів, З столу голуб ізлетів – Дівка пригляділась: Хто ж? – «О боже мій святий!; То Марусин молодий… «Ох!» – і пробудилась. Де ж? – На лаві у вікна, В хаті, де гадала, Де, задумавшись; вона Вчора задрімала. День сіріє; за ліском Жовтий місяць зникнув; Тричі, ранній, під вікном Півень кукурікнув, А Маруся не встає – Їй покою не дає Сон: щось серце чує… «Охочого ж то ждать мені: Жив мій милий чи в землі, Що мій сон віщує?» Так, як вкопана, сидить, Під вікном небога І в кватирочку глядить В поле, де дорога; Скрізь сідий туман наліг На широке поле; А в садочку іній ліг На дерев’я голе… Коні через мерзлий сніг Санки мчать; з-під кінських ніг Дим піднявся білий; Їдуть, їдуть до воріт; В санках парубок сидить – Хто? – Марусин милий! Що ж, Марусенько, твій сон? Суджений з тобою! Із далеких він сторон З серцем і любов’ю До дівчини прилетів – Піп вас обвінчає; Вибирайте старостів, Хай музика грає. Русу косу розплітай, Хусточки заготовляй, – Під вінець ідіте! Заготовте рушники, – Заспівають вам дяки В церкві «многа літа!»