Щасливий в світі той, хто так уміє жить, Як наші прадіди живали: Волами рідними дідівський степ кроїть, Довги затилка не згинали. Не кличе барабан впівніч на розбиття, На море човен не спускає, Не тягне брата в суд; чуприною сміття З порогів панських не змітає; А хто на хуторі розсаджує садок, Дорідні вишеньки кохає І ножиком кривим до яблуньок, грушок, Спиливши, різочки щепляє; Розлігшись на траві, в сопілочку сурмить І за волами наглядає; Або із спільників в лип’янку мед сочить, З овечок вовницю зстригає; Або, як блідную покаже осінь твар І спіла овощ пожовтіє, Він трусить яблука і сушить на узвар Та на зиму озиме сіє; Або, розлігшись, спить під дубом на траві Під боком річечка лепече, В леваді пісеньок співають косарі, І соловеєчко щебече; Або, як під різдво притрусить землю сніг, Річки морозець постинає, Зібравши парубків, за пояс взявши ріг, З собаками вовків ганяє; Або, розкинувши зрадливі тенета, Кругом проліска обставляє, А там з усіх країв кричать: га-ту! га-та! – І заєць в сітку застряває… І на ніч для зайців він сітку заставля (І все сусідові без шкоди)… А блисне зірочка – він з добиччю чвала До жінки, діток, до господи. Він тілько що на двір, а жінка на поріг – Його із радощу вітає, Вечеря на столі, – а дітвора, як рій На матку, – батька обсідає. Як смачно на печі, забравшись на черінь, Після охоти відпочине! Як завтра весело покине свій курінь І знову до роботи кине!..