(З пісень) Ой кряче ворон, негодоньку чує: Щось козакові серденько віщує. Козак сідла коня вороного, Він хоче їхать до краю чужого, Хоче на полі пошукати долі: Козацька охота – гірше неволі. Роду й худоби не жаль козакові. Та жаль дівчини йому молодої. Зіронька ясна за місяцем сходить: Козак із двора коника виводить; Козак на коні вороному грає; Дівчина вийшла, козака питає: «Серце-козаче, як рано рушаєш, – Куди так рано з двору виїжджаєш? Чи їдеш в поле сонечко стрічати, Чи тугу з серця в степу розсипати?» Козак Зірко-дівчино! Треба нам розстатись. Серденьку скушно, душно дома жити, Їду по степу тугоньку розбити; Буду я в морі коня напувати, Буду край моря доленьки шукати. Дівчина Місяцю ясний! – не їдь ти далеко: Щось моє б’ється серденько нелегко Кінь під тобою вороний сумує – Кінь вороненький недоленьку чує. Козак Дівчино-душко! – Серденько не знає, Де козакова доленька гуляє; Кінь вороненький того зажурився, Що ще сьогодні води не напився… Дівчина Свіжий барвінку! Хто ж тобі без мене Білу на полі постільку постеле? Кому в чужбині ти промовиш слово? З ким ти поділиш вірну розмову? Козак Крихто Марусю! Білую постелю Сніг, завірюха у полі постелють; Серцем сирітським,, щирими словами Буду балакать з буйними вітрами. Дівчина Голубе сизий, козаченьку любий! Хто ж тебе в полі к серцю приголубить? Хто тебе вкриє звечора легенько, Хто тебе збудить до світа раненько? Козак Яр між горами мене приголубить; Густі тумани звечора прикриють; Пуща над яром з вітрами розбудить, Ранняя в полі роса личко змиє. Дівчина Серце-козаче! В далекій країні Ти ж не забудеш об своїй дівчині? Словом, хоч рідко, рідним відзивайся… Та гірше всього – додому не гайся! Козак Буду я письма сльозами писати, Буду вітрами письма присилати… Де козакові – де в світі не бути, – Як тебе, серце, як тебе забути?! Мені згадають темненької ночі Дві ясні зірки – твої карі очі; Серцю згадають, милої любови, В ворона крила – твої чорні брови; Рум’яні щоки – кущ в лозі калини; Сосна в діброві – станочок дівчини… Дівчина Серця, ж, козаче, не давай нікому, – Та швидше, милий, вертайся додому! Козак Тоді я буду додому вертаться, Як буде щука з голубом кохаться; Як Дніпр наш буде синє море пити Та буде хвилю назуспять котити… Треба вірненько Дніпрові служити, Прийдеться в полі головку зложити!.. Дівчина Хто ж тобі в полі очиці закриє; Хто біле тіло до гробу обмиє? Хто проспіває над тілом, козаче, Викопа яму, як рідне заплаче? Козак Крилами ворон очиці закриє; Дощ із вітрами біле тіло змиє; Кінь вірний яму виб’є копитами; Дикі завиють звірі коло ями; Намісто дзвонів – вороння закряче; Біла на полі береза заплаче. Кінь полетів – на вітрі грива має; У воріт стоя, дівчина ридає. В раннім тумані козаченько скрився; В дівки рукавчик слізьми ізмочився. Блудить, літає козаченько в полі: Козацька охота – гірше неволі. В три годи вітер ворона заносить; Ворон дівчині кісточку приносить. То ж тая кістка – козака милого: Вже три годи – дівка вийшла за другого.