(З Міцкевича) Як човен веселий, відчаливши в море, По синім кришталі за вітром летить І веслами воду і пінить, і оре, Лебежою шиєю в хвилях шумить, – Так дикий арап, поводи відпустивши Коню вороному, в пустиню біжить. Кінь шибкий, копита в піску потопивши, Як криця гаряча в воді, клекотить. Вже кінь мій по морю сухому ниря І хвилю піщану грудьми розтина. Дальше – глибше, дальше – глибше, Вгору курява вихрить; Дальше – вище, дальше – вище, Понад пиллю кінь летить. Мій кінь вороний так, як хмара, літає, І лисина в лобі – як з місяця ріг, І шовкова грива по вітрові має, Кругом блискавки розкидає з-під ніг. Мчи, літавче білоногий! Ліс і гори – пріч з дороги! Дарма мене пальма в полі Жде з шишками й холодком – Утікаю я поволі – Пальма скрилася з стидом І в повітрі утонула, І шелестом листя з гінця усміхнулась. Там скали – понура сторожа пустинь – Піддержують неба кінці головою! І дражнять, що гупа копитами кінь, І сваряться слідом за мною: – О невіглас! – де він гонить! Там від сонця весь скипить; Де пісками кінь летить – Голови там не приклонить Під шатер серед пустинь – Небо там шатер один. Тілько скали там ночують, Тілько звізди там кочують. Вітер свару розімчав; Я присвиснув – кінь помчав. Глядь назад – понурі скали Всі від мене повтікали: Довгим рядом в степ біжать… Слизли – сліду їх не знать. Грак, почувши, що сваряться гори, гадає, Що в пустині коня й бедуїна піймає, І, розправивши крила, погнався гінцем – Тричі голову чорним обвів обручем: – Чую, – кракнув, – запах трупій, Сам ти глупий, кінь твій глупий: Хоч найти в пісках дороги? Хоче паші білоногий? – Лишня праця; хто зайшов – Не виходить відціль знов. Сим шляхом вітри блукають, Слід пісками замітають. Трав лука ся не несе – Ся лука гадюк пасе. Тілько трупи тут ночують, Тут тілько граки кочують. І, крачачи, когті на мене справляв; З граком ми зіглянулись око на око. Хто ж злякавсь? – Грак злякавсь і порвався високо. Я хотів накарать, і майдан напинавсь, І очима грака я слідив за собою – Грак мій чорною плямкою в вітрі повис: Показавсь горобцем… і жуком… і бджолою, А далі в повітрі цілком розтопивсь. Мчи, літавче білоногий! Скали і граки – з дороги! Я оглянувсь – аж з заходу хмара летить На крилах широких по синьому склепу: В небі хмара гінцем так хотіла прослить, Як літав вороним я по степу, – І зависла надо мною, З вітром свиснула враждою: – О невіглас! Там тобі Спека груди всі розтопить; Дощик з хмари не окропить Куряви на голові. Джерело в піску степовім Не озветься срібним словом. Росту там – к землі не зсяде – Вльот голодний вітер краде. Дармо, дармо лякає; я мчусь по пісках; Хмара, мов занудившись, по небу слоняє, Нижче голову склоняє І застряла на горах. А ще раз як хмару очима я скинув – Її за всім небом позаду покинув; Що в серці ховала – я бачив в очах: Обімліла, зчервоніла І від злості поблідніла, А далі зчорніла, як труп, і сховалась в горах. Мчи, літавче білоногий! Грак і хмари – пріч з дороги! Око небо обвело; Я оглянувсь коло себе: Ні в пустині, ні на небі Вже нікого не було. . Мертвий степ – і світ настав – Людських ніг не цілував. Все там сном мертвецьким спить, Як звіряк ватага дика Не боїться, не біжить, Вперше вздрівши чоловіка. Мій боже! Тут я вже не перший! В пісках Чи люди, чи відьми в степу бовваніють? Чи бродять, чи добичі ждуть там в горах? Їздці всі як сніг, і їх коні біліють! Прибіг – всі ні з місця; гукнув – всі мовчать! То кістки Стародавня каравана Вітром з пісків вигрібана. На шкелетах верблюжих – з людей маслаки: В ями, де лежали очі, В голі щоки, між кісток, Буйний вітер піски точить… І ворожить той пісок: «Бедуїне ошуканий! Де летиш – там гурагани!» – «Не боюсь!» – Кінь мчиться вскок. Мчи, літавче білоногий! Відьми, гураган – з дороги! Гураган, старший брат з африканських вихрів, Серед степу гуля, серед жовтих пісків. Мене зуздрів здалека – і став оглядати, Вертячися на місці, собі зашумів: «Що за вихор летить?.. З моїх менших братів, Мабуть, вирвавсь, нікчемний, пісок розмітати… Як посмів він моє дідівське розсипати?» Заревів – і до мене горою порвавсь, Зблід, посинів, що я не втікав, не злякавсь; Землю рив, пісок сипучий, Всю Арапію ізмучив І, як грип-птах, мене з вороного зірвав: Віддихом огнистим палить, Крилами куряву валить, Кида вверх, об землю б’є, Крутить, рве, пісок шпує. Вирвавсь я – борюся сміло, Рву, клочком пісок несу, Роздираю його тіло І зубами мну, гризу. Гураган з моїх рук хотів в небо втекти, Та не вирвавсь: в півтіла зірвавсь і рунув, І піщаним дощем мене зверху облив, Але ліг біля ніг моїх валом – і лунув. Віддихнув я! На звізди тоді поглядів. І все небо якраз золотими очима Зріло все на бедуїна, Бо пріч мене ніхто на землі там не жив. Як-то любо поволі дихнути грудьми! Віддихнув я так широко, Що повітря в Арбістані Ледве на віддишку стане. Як-то любо поглянуть очима всіми! Розпістерлось моє око Так далеко, так широко, Що більш світа засяга, Ніж – як небо заляга. Як-то любо розкинуться серед степів! – Я розкинувсь тілом і руки розняв, І, здається, світ з Сходу на Захід обняв: Моя думка в повітрі літає і рветься Вище, вище і вище – аж в небо несеться. Як бджола топить з жалом кінець животів, Так я з думкою й душу у небо втопив.