Був один такий час: на важких терезах Вже хиталася доля Вкраїни, А вона, наша ненька, стояла в сльозах В спадіванню страшної хвилини… По широких степах ще котилась луна, Марний відгук крівавої січи, І надходила ніч — непрозора, сумна, Що мов пугач дивилась у вічи. Це-не-де серед тиші ще хтось з кобзарів Грав, неначе прохав на подзвіння; То не дума була, то був лірницький спів, Над труною тужне голосіння. Ніч і тиша сумна присипляла усіх, Навіть тих, хто і в бoю не гнувся… Коли раптом веселий, зневажливий сміх Серед мертвої тиші почувся! І ззирнулися всі у питанню німім: Хто б посмів так одважна сміятись, Коли звикли усі, щоб не вдарив той грім, І від власної тіни ховатись? Ще ж у памяти свіжа пoдія була, Як в неволі сконав Кальнишевський! Хто ж сваволець, що має одвагу орла? То сміявся Іван Котляревський! Він співав і сміявся. І голос його То лунав соловейковим співом, То нараз затихав, — і він замісць того Реготався, охоплений гнівом. Він до бою не кликав, бо знав, що у сні Спочиває натруджена сила, Що по довгій, столітній козацькій війні Ніч столітня тепер наступила! Він не плакав, бо серцем прозрів, що народ Відпочивши від бур лихоліття, Зрозуміє причини колишніх пригод І завдання нового століття. Та він бачив, що люд той не мав голови, Ща вже пан свого краю цурався, — Тоді жовч закипала у нього в крови, І він з панства того… реготaвся! Так минали літа… І новітні співці Відгукнулись на голос той дужий; Засвітились помалу в хатах каганці, — Прокидався слабий і байдужий. І збирались один по другім вояки, І під прапором правди святої Виростали з землі, шикувались полки, Чувся поклик: до зброї до зброї! Не неволя чужа і не сила меча, Гаслом стало: “освіта й наука”; Проти нападу злого і тьми і бича Це найкраща в життю запорука! Та не всі вирушали, відкинувши страх, Як ті лицарі славні, завзяті, — Ще багато їх спить, поховавшись в норах, Ми не бачимо їх на цім святі! Годі ж спати! Прокиньтесь! Ви спали сто літ! Мабуть виспались добре, нетяги! Чи ж сховали в душі ви святий заповіт? Чи набралися сил і одваги? День на дворі! Нас кличе новий наш гетьман, Не гетьман польовий, а культурний, — Тим гетьманом у нас тепер батько Іван, Що вказав нам шлях літературний! Він між нами тепер. Він зібрав нас усіх. Хто ж на поклик його не озветься?! Зпоза довгих ста літ чи ви чуєте сміх? То Іван Кoтляревсьий сміється!