Я знемігся, згорів… Моє серце на попіл зотліло. Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга, І, безсилий, хилюсь я, хоч ще молоде моє тіло… Я знемігся, згорів… Моє серце на попіл зотліло,— В нім погасла снага. Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала. І я, спраглий, схилявся і пив із криниці знаття. Ні, не марно я жив,— я боровся, шукав ідеала, Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала В тих просторах життя! І мов нагла мара мені світ весь од сонця закрила… У гонитві даремній минули найкращі літа. Мрії гасли, як зорі, зломились напружені крила, І, мов нагла мара, мені світ весь од сонця закрила Неминуча мета. Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина; Зграї гарпій проклятих, що звуться “навіщо”, “куди”, Мою душу жеруть… Як покинута в лісі дитина Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина, Замітає сліди.