Опала тінь на землю обігріту, Чоловіки заснули біля хат, Зелені руки, повні білоквіту, На теплу ніч розкинув сонний сад. Люблю тебе, глибокий саде мій! Люблю плодів нестигливе гойдання, Легку печальність і ясне чекання Твоїх думок зелених в вітровій. Люблю сердечну землю під тобою, Лопати, схилені на стовбури твої, І сизий гній люблю під лободою, І білих сіл* замислені гаї… Мислитель білий!.. Ні, ти не могила! І твої руки не людські хрести, Бо з князя Ярослава і Данила, З Хмельницького й Трясила виріс ти. Я чую вже, як думи їхні древні З твого коріння п’ють твої гілки, І розвидняється у світі… Недаремно Моїм народом поросли віки!.. Бентежиш ти, бо хата твоя світ. Тривожиш ти – життя – твоя вітчизна, І, може, тому щедрий ти на цвіт, І не заснеш в селі моїм допізна… Тисячолітнім серцем, як вві сні, Люблю тебе покірливо і ревно!.. Схилилась Україна недаремно Чоластими плодами в мої дні… 1959