Я думаю, як і чиню, Але скажи, хіба це горе, Якщо це горе неогорне В своїй сльозі я розчиню? Мій труд — не горе, не приречність. Він шлях і щастя і біди. Впадуть на груди поїзди, І сядуть літаки на плечі, І стане щастям все те горе! Віддаленіє рій причин, Відстелиться, як поле орне, Засіяне хто знає чим — Любов’ю вічною навічно. Чи, може, груддям камінняч? Не плач. Не плач. Відмовчуй, відчаю! Т-с-с, не збуди наш сон… не плач. 1957