Ідуть прокажені. Леправі не можуть не йти. Один — щонайменший — стезю твою переступає. Його не запитуєш: хто ти, бо знаєш, хто тѝ. Бо є в нього ангел — в такого, ти думав, немає? Ти думав: хоч нині не треба оцих в самоті. Найменшого просиш: хоч ти не дивися на мене. І він опускає зіниці свої золоті, бо в нього є ангел — ти думав, також прокажений? Та хто ще поткнеться сюди, де гуляє братва, хто цих заховає в тумані на ратному полі? Хто з хворою кров’ю летить під зорею Різдва, якщо опускає зіниці найменший в юдолі? Дзвінки у туманах, як в богослужіннях, звучать, коли наближається Вірую… Що ж ви, сараки! Ви ще на землі, де іще не пройшла Благодать Господня… І доки несете дзвінки Благодаті, вам треба іти. Бо леправі не можуть не йти. Й не можуть вертатись. Лиш ангел вертає додому. Він ангел найменшого, то ж не питає, хто ти. Він Господа бачить, заплющивши очі малому.