Майже люблю ці ночі. Не довші — більші. Ця нагота зветься чомусь — листопад. Діти моїх ровесників пишуть вірші, випірнувши над нами і навіть над музикою, де їх розглядає в тиші піднятий над землею на вилах брат. Доки блукав я горами і містами, доки забрів нарешті в цей падолист, доки ці ночі, Господи мій, настали, доки я переслухав художній свист, тільки слова моєї сивої мами знов запахли мені, як перший покіс. Паморочить не запах, а — коли запах перестає, стихає в цій голизні — так відходить вогонь… В слабих його лапах душу не заколишу — видно мені: іскри випручуються з віків біснуватих і випірнають, щезаючи у вишині.