Кого там виводять, кого там ведуть, Ярославе? Кого там доводять, доносять, у землю яку? Кому там забаглося Миклащука з Прокурави? Кого там він має купати в кривавім піску? Ніхто не розкаже, не скаже, не вишепче: досить! Ніхто вже не може розтерти цю правду у прах. Тебе вже, мій брате, виводять, виносять, доносять. З тобою, мій брате, прощаються в дальніх пісках. Ми будемо довго криваві роки розгрібати. Ніхто вже не може розтерти цю правду у прах. Тебе вже виводять, доводять тебе вже, мій брате. Шукають тебе вже, мій брате, у дальніх пісках. Це значить, нарешті, що нас небагато, це значить, що нам не поможуть, нарешті, ні честь, ні обман. Це значить нарешті, мій брате, що кожен твій братчик і завтра ще встигне зірвати свій “чорний тюльпан”. І як нам носити цю днину в очах, Ярославе, і кров, що по наших по жилах тече і тече? Ми навіть живем і вмираєм, хоч ми з Прокурави, хоч ми навіть прірві вселенській підставим плече.