Важко прокинутись і піти в ранок похмурий. “Де мій коханий?” – питала ти сторожа мурів. Вічна сторожа, звісно, не спить. Погляд відводить. Мовчки відводить погляд століть. Гордо відходить. Важко далі в чорному йти тілі і віці. “Де мій коханий?” – питала ти слуг кам’яниці. Слуги не знають, та не мовчать, древні й затяті. “Ми б віддали обмить, поховать. Ми не зі знаті”. Сторож не скаже, служка не зна. Перед порогом ти озирнулась: подобизна духа святого. Важко розгледіть ранішній лик. Страшно ступити. “Ще не заходь, – сказав чоловік голосом битим, – ти не шукала право забуть, ти ще не зможеш. Тут або служать, або стережуть. Ділять по-своєму білу грудь слуги й сторожа”.