Вишнева хмара вигнула столицю. Із пам’яті виймаю блискавицю, яка в сосну влетіла край шосе. Поблизу коні впали на коліна. Тепер мені сліпуча та хвилина допомагає видихнути: “Все”. Проводиш пальцем по моїм обличчю і стежку залишаєш. І позичу сірка в очей — нема на них Сірка. А є рука пташиної подоби. Прикушена в її срібернім дзьобі, здіймається душа моя вертка. І полетить, звиваючись, із нею, зливаючись під стелею з землею, звільняючись від мене — від іржі. Допоки свиснуть вершники засвітні, є птахи у природі — сплять в повітрі. Ці птахи називаються стрижі. Комфортні, мов есдеки, — ради Бога — тут хто кому розкаже: що й до чого? — побачимо, як виспляться. Чи нам вивчати їхні яйця, як уроки? — не хоче мати зайвої мороки Хто дарував нам крила. І стрижам. Проводиш пальцем по моїм обличчю. Уроки я не вивчив. І не вивчу, бо мій підручник ще тоді згорів, коли упали коні на коліна. На тім шосе майнула та хвилина. Ми пролетіли — це старий мотив. А ця вишнева хмара — вища милість, немов доволі ґречно все накрилось. Отож, без варіантів. Без жалю. Проводиш пальцем по моїм обличчю, немов мені ця мокра смужка личить, як пурпур королю.