І в церкві недобре, навіть на сповіді (випитує піп: “Кого вбив?”, пастир). І в тебе недобре, навіть тоді, коли залишаємося удвох. Не можу тебе обняти, бо страшно скрізь і страшно, стоячи на такій землі, цілувати тебе. Добре тільки у стайні, коли доїш корову, а я даю сіна вівцям і ягнятам і довго дивлюся в їхні очі, бо тільки там залишилося щось лагідне, щось людське, щось материнське, тільки маржина ще вміє спати, як ми уміли, – хай спить, я постелю їй сухого листу з горища на стайні. Та враз від різкого крику дальньої птахи з рук падає кошіль і листя засипає тебе, літає навколо тебе, яворове листя, букове, багряне, золоте! відриває від цієї землі Піднімає тебе, разом із молоком, і я в страсі підхоплюю тебе на руки аж на горищі – я обнімаю тебе! Я тебе обнімаю. Я вперше зриваю з тебе одежу страху, і в ту ж мить нас одягає листя букове і яворове, яке літає і літає і не хоче з нами впасти і вмерти. Я люблю тебе тут, обціловую тебе в цьому листі, відціловую букове на грудях твоїх, яворове приціловую на твоїх очах, бо між нами й землею кривавою мирно спить маржина із людськими заплющеними очима, а над нами тихо співає букове листя і яворове, мила моя… … Коли виводили із зав’язаними за спиною руками, забили голову його у яму, куди витікало все жолобком зі стайні. Притиснули важкими від осінньої грязюки чоботами і гримали доти, доки літав перед їхніми невиспаними очима яворовий, а може, буковий листок.