Все ж озирнувся ліс — я вже й не кличу — спинився і стоїть. І я заснув… Немовби хтось погладив по обличчю — отак я прокидатися забув. І все ж дано. І хай ця мить лукавить. Та що ця мить! — цей день, цей рік, цей вік. І все ж мені повірить ліс. І навіть помолиться, як грішний чоловік. Слова, які я чув і знав, які, бувало, шепотів, сплітають віти. До них ще встигну губи притулити. Замкну губами сутінки густі.