Мирославові Небелюкові Він прибіжить. Він буде коло хати на чомусь грати, чимось цоркотати. І ти всміхнешся, вискочиш надвір: — Здоров, музико! Чий ти будеш, хлопче? А він мовчить — вій грає, вій цоркоче — цей перкалаб малий притік із гір. І ти стоїш. А що робити маєш? Все забуваєш. Сльози витираєш. І просиш: грай чи хоч би цоркоти! А він — як схоче, цей малий хлопчина. Одна на всіх на ньому сардачина, яку ніхто не може одягти.