Володимирові Вознюку Дві афинки на сигліні… Однині Вони вже є. Чорніють у росі дві афинки на сигліні в долині: в траві, в росі – з небес і голосів. Гуде гора навпроти них – Палита. На ній був зруб, і афини були. Тепер смеріччям до небес пришита, а буками прибита до скали чорнющої, хоч там потік дзюркоче на дні каміннім, у застиглій тьмі… За крок до прірви зупинити хоче дві афинки на сигліні… Самі за крок до прірви! І за крок до лісу, на крок випереджаючи грибів прибулий запах і Палиту, сизу від хмари недитинних голосів. Дві афинки найперші… Чорні міти. Карби солодкі на крутій стезі, де й чорну душу можна прихистити, а їх – ніяк, самих в траві, в росі.