Коли в тобі зрубали щось високе і горде, і воно впало на душу, мов колода, і не анабш, куди її подіти… (Спалиш — сам згориш!) Отак і носитимеш на серці, доки поволеньки не струхлявіє… Отож коли в тобі зрубали щось високе і горде, як смерека, ти поглянь, як рубають смереки, рубають на хату, бо на хату в горах — тільки смерека, як, до речі, і на труну… Отож коли в тобі зрубали високу і горду смереку, не притримуй — хай падає і боляче придавить серце… Тоді обітни їй гілля, але залиш верхівку, бо й таке верхів’я ще пригодиться, бо навіть повержене верхів’я смереки витягне з дерева убитого всі соки, зробить його легким і теплим, і непридатним для шашеля — вивільнить твою душу… І тоді відітни верхів’я, бо з поверженим — не підведешся. Навіть із верхів’ям смереки. Відітни!