1
На лісу вечоровому тканні
стих силует обителі святої.
Безслідно зник,
однак узори хвої
схитнув аж у криничній глибині,
і холодом війнуло… І не тим,
що пробирає до кісток і свище.
Узори сплутались на дні,
а вище
влітає сойка в полонинський дим
й не вилітає…
Але знов летить.
Здіймайся, пташко, над верхів’я хворе.
Старі, безцінні, оплутані узори
зітри крильми з лісів, громів, століть.
Хай дим тебе морочить і п’янить —
здіймайся, пташко, над верхів’я хворе!
Лети на Чорний Ліс! Це ваші гори.
Це наша мить —
одна проклята мить.
2
У неба на краю
ти склала крила
і пташкою упала з вишини
йому до ніг.
Бо ти його любила.
І ти собі сказала:
“Зупини!”
Не зупинили роки непролазні,
не спинить блазня і тільце твоє.
І першими затрублять завтра блазні
у неба на краю. Він є. Він є.
