1 Чомусь рішили: суці, значить – суче. І склали пісню – душу відвели. А вже мені від того, Орфенюче *, побільшало і слави, і хвали. Хтось вип’є, заспіває і заплаче над тим, як через Кути на Космач мене вела не слава, Баюраче… ** Але кого тепер зупинить плач? І доспівають… “Вмер він через суку”, слова креснуть, немов топірці ті, що піднятий на них я, Орфенюку, понад комори наші золоті. …Ще пісня буде. Ви ще є. У плесо небес космацьких я іще не впав. Я тільки запитав себе: “Олексо, а як би ти у ратуші вмирав?..” Поцілив Штефан. Довбуш падав. Не вдарив грім і бурелім. Не срібний волос нині зрадив. І яре зерно ні при чім. Він завше Довбуш. Хай перерва на двісті літ – для нас пусте. Навпроти смерті буде церква – нащадок спалить, підмете. А хлоп є хлоп – він правду каже. Осудить сатанинську хіть. Йому орати поле наше і сина божого любить. “Бо що розбійник проти війська? За нього кожен пас поров. Йому ж би тільки масть курвинська – Космач тут, хлопе, – будь здоров!” Всяк чує, і Дзвінчук почує, й корчма, на вигадки тяжка: Космач віднині – не для збуя, а для Штефана Дзвінчука. Він має все. Він Дзвінку має. Він, навіть смирний – до пори, космацькі лестощі приймає й презирство польське і дари. 2 Зимарка в снігах. Тут опришки сумні зимували? Постаріли тут, у снігах… Й розуміли – коли. Над лісом стояли сніги. А вовки завивали ще вище. І зорі в морози, немов постоли, скрипіли. Взувайся, легіню! Й на лови, неборе! Викрешуй вогню. Перевір своє око і кріс. Один на всі гори. Пішли на мадяри цімбори. А ти зимувати в пору полонинську заліз. А сніг тебе видасть. А зорі плаєчок покажуть. А ватра підскочить, заб’ється у сивих очах. Це сниться, легіню. Виводь свою душу на пашу. Ридає у корчмах Космач при свічках і ножах. ___________________________________ * ** Найближчі побратими Олекси Довбуша.