Йде сніг. Я стою у траві, яку покосить не зуміли. І стебла кругом неживі, пожовклі і гострі, як стріли. Хто їх за коріння трима в холодній землі, на незримій тугій тятиві? Крадькома націлює в серце над ними. І враз відпускає… та ні, вони цо летять, бо зненацька на снігу легкім полотні схрестились тіспачо в космацькім узорі — це мертва трава, ці вижовклі стебла забуті… Чия ж це душа вишива на дальнім верху, на безлюдді? І я, нестарий чоловік, підваживши хмари, як плити, шепочу: прийдуть, через рік, то дай же їм. Боже, скосити…