Я сказав собі так: “Ти не зодчий цих стін. Ти народжений жінкою в муках, ти син нерозумний, що падав і падав”. І було мені так: ранок, вечір – одне. Ті забули мене, що любили мене. Я упав. Я зламався. Я зрадив. Не провал, не обвал, не сповзання, не зсув… Я прозріння й не знав. Я натхнення забув. Дні і ночі зімкнулися в коло. Доки маски міняли мої вчителі для нової маланки на рідній землі, я згадав, що скінчилася школа, і сказав собі так: “Ти не зодчий цих стін. Тобі вистачить власних провин і колін тільки впасти, а це не поможе – забагато, кого вже ніщо не спасе. Навіть вітер, що зносить, несе й не знесе, бо куди нас позносити, Боже?” І було мені так: ранок, вечір – одне. Соломинка, яка ще тримала мене, стала тоншою за соломинку. І сказав я собі: “Так було й буде так”. І тоді розповів мені сивий вояк восени, уночі, про жінку. Зимували вони у землі. Не одна є зимарка у горах самотня й сумна, але їм у зимарці не можна. Їм – лише у землі. І не день. і не два… Та настане весна. І настане трава. І настане ловитва безбожна. З ними жінка була. У землі розплела свою чорну косу. І сокиру дала найгрізнішому в руки: “Не хочу. Відітни”. Той узяв. Озирнувся, як тать. Зблід. Немов йому шию біленьку рубать. І промовив, заплющивши очі: “Я чесатиму сам. Скільки треба. Засни”. “Відітни” – вона плаче. А він до весни чеше косу. Розчісує косу. Хай усе на землі у крові і в золі – Є живі і в землі! І між ними в землі він розчісує чорноволосу. По війні десять літ – у землі десять літ зимували. Щоб знову піднятись на світ, – розчеши чорну косу, вояче! Настарай за ці зими на землю дощу! (Так він чеше – як плаче й не чути плачу). Хай ніхто під землею не плаче! (Косу чеше!) Не дасть вона спати змії. Скине іскри свої у долоні твої – Ще забавиться доля з тобою! Ти вже рвешся на світ? Ти на цей не спіши. Чорну косу чеши. Чорну косу чеши. Твердь, як смерть, над тобою з косою. А весна захлинається! Тепла, як грудь у землі – аж потоки над вами ревуть! Хай ревуть. Скоро стане їм легше – вийде жінка на сонце! На перші громи! Поможи їй – волосся на руки візьми. Хай сама в перших травах розчеше. Що потому, вояче? “Потому нема, Чи цікавить геройство? тортури? тюрма? Може, зрада? відступництво? Може, доля кожного з нас аж по нинішній час? Міг би я розказати про кожного з нас, але це тобі не допоможе”.