“То не змія, то черв. Тут багато такої нехарі. А гадину зараз ви уздрите”, – сказав брусиловцям сліпий і засвистів. Ще не чули вояки такого свисту: невловні переливи, незвичні колінця, тони скрадливі – недобрий свист! Почули вояки, захитались буки і трепети, ворухнулася стіна смерек, і зашуміла на них умлівіч велика змія. Заніміли хоробрі вояки, скаменіли їх руки, забули про зброю. “А чого-с така люта?” – крикнув сліпий і кинув проти неї киптар. Полоснула по одежині і прошуміла у темні потоки, у мертве ріща… Зашкруміла вовна, стліла шкіра… і вдарила канона! Схопили вояки стрільби і побігли, бо полоснуло вогнем, відриваючи небо від землі… І в ту яму упав лицем сліпий. Зашкруміла земля, стліло небо – і молився сліпий, бо почувся інший свист, який поскладав хоробрих вояків один коло одного… І вперше заплакав старий видющими сльозами… І тяжко повертався у свої темні роки, у їх темні потоки, аж до мертвого ріща…