1 Як допоміг ти, Господи, що я цю маржину першим днем нинішнім вигоню всю при купі, так поможи мені, Господи, остатньої днини усю при купі загнати і людям передати. (Закінчення полонинської молитви) Так молиться ватаг, але то і моя молитва, бо я народилась на полонині, виростала високою і гордою смерекою, але одинокою в Божих травах. Мене повалили б вітри, убив би грім, а блискавки спалили б. І тому мені відітнули верхів’я замолоду, і я почала розростатися вшир, хихластою стала. З покритою суччям головою я вперто тримала на собі кожну всохлу галузку хвої, не відпустила за вітром жодну хворостину, бо з них звисав мох, який покрив мене до п’ят, і я стояла серед полонини — як велика вівця у великому руні. А біля мого стовбура, тулячись до мого серця, збивались до купи вівці і ягнята, ховаючись від бурі і від сонця, від плови і вітрів. Я всім дала прихисток. До мене тулилися навіть люди в одежі, вивареній у маслі і в лою, яка вже не помагала. Я сховала пораненого легіня і не дала йому вмерти, бо на сукровищі не бути стійбищу, бо де вбито людину, там кричить маржина і тратить молоко. А як же матері без дітей? Я вдихнула дим живої ватри, стримала у своєму руні його пух, який справіку віднаджує хижаків. І навіть хитрий старий ведмідь, який взяв мох у лапи і тому нечутно крадеться ломами пралісів і звалищами окель, не підступить до мене, не розідре моїх дітей. Я бережу стадо твоє, Господи. Я випросила в тебе джерело, і воно вискочило з землі за два кроки, а вівчарі видовбали в дереві жолоби і принесли моїм дітям басарунок. Моє суворе серце поцілувало кожне ягня, але… 2 З черленого потока вийшов черлений чоловік у черленім сардаку, у черлених гачах, у черлених постолах, у черленім ремени, у черленій сорочці, у черленій крисані, а черленов сокиров, пішов у черлений ліс, нарубав черленого дерева, наколов черленого вориння, на черленій землі заклав черлену кошару і загнав черлені вівці, надоїв черленого молока, пішов на черлений ярмарок, продавав черленов мірков: хто си напив, аби си розсів, а хто вздрів, аби осліп, а хто учув, аби оглух. (Полонинське замовляння) …але стікала по моєму стовбуру кров ягняти. У КНИЗІ написано, що дерево життя прихистить того, хто випере своє одіння у крові ягняти. А як мені берегти християнське стадо на росах? Я ж добре знаю, що не все воно діжде осені. Гостре, Господи, стадо моє, бо коли першу сіль воно лиже, стріляють його пастирі в небеса! Ніхто, крім тебе і мене, не простить їх. Жоден відьмак не відніме молоко у моїх овець, бо коли вперше на полонині крикнули: “Рист!” і надоїли перший удій, ватаг кивнув одному: “Ти!” і той роздягся донага, і тричі оббіг із тим смолоскипом навколо маржини і всіх нас. Нас береже жива ватра! Але настала, Господи, та година, коли покидає мене стадо моє. І тоді приходить Мара — півлюдиіна, півнелюд. І сам-один порядкує на стаї, нікого не підпускає. А я не можу його прогнати, бо для цього треба вивернути своє руно, навіть кору свою одягти навиворіт, а мені страшно вивертати одежу, обагрену кров’ю Ягняти.