Мов китиця плодів зелених на гіллі, тремтіли ми на древі ночі. Не джерело внизу, а вишина з-між верхніх віт лякала наші очі. Прийшов брунатний звір і воду пив, о стовбур терся спиною крутою. Й листок поворухнутися не смів – лиш ми зірвались: падали з тобою. Таке буває у страшному сні. Такого уві сні не може бути. Ми гострі ікла й ратиці страшні замалювали кров’ю, щоб забути.