Малий у вишитій сорочці, він заглядав під всі столи. Гонорний був, бо старші хлопці уперше в хованки взяли. Та надійшла найбільша радість: настала і його пора, бо випало йому ховатись. Йому — ховатись! Гра є гра. Малий у тлумі многолюднім тихцем прокрався до музик і заховався там за бубном — о, він облюбував тайник! Музика грає — танець має свій гик і тик, а він принишк: того чекає, хто шукає. А хто? Хай погукає лиш. На співи танці завернули, за північ гамір завернув… Невже ніхто? Невже забули? І спати сором. І заснув. Коли музика стихла, стухла, його помітили. Котрийсь із хлоп’яків прибіг і з кухля води линув. “Устань і вмийсь!” “Чи, може, цицьки хочеш? Мами заждався? Хай ховає в міх!” І я побитий був словами отих бешкетників малих. І за слізьми, як за стіною, я затремтів од тих образ, — мов потішались наді мною. А він спросоння усміхавсь.