Не чую зойків і відлунь зловіщих у лісі, що неначе пада ниць. Немовби вже лежить. Немов небіжчик, восковій. З верхів, як із полиць, падуть крізь нього вогнища-ватрища – порожні. І зірки над ним такі ж. Тут і тобою відкричить, відсвище!.. Не заховаєш і не затаїш нічого! Дні твої – песиголовці – пихато відвертаються, як знать. В далекій забинтованій церковці у куполі, як жовтий ліс, тремтять. Шепочу уві сні: наснися, сніже, а мрець як огир на присилині! Тут найжовтіше, тут найвосковіше. З полиць небесних сиплються вогні. Ліси летять воскові, жовтоводі… Вже втягнутий у зоряний пролом, з обійм чужих мов вирваний і з плоті, – летиш, падеш крізь морок, а насподі гуркоче поїзд, пахне молоком.