На тій горі вітри збивають з ніг, сльозяться очі і в очах дерева. З гори течуть, звиваючись… Лиш хата стоїть собі. Ніхто в ній не живе. Я чув, що люди ті давно померли, і нині в хаті розгулявся вітер такий, як скрізь, бо хата вся – зі шпар: найбільші – двері, вікна, а в найменші якраз заходить ніж. Мені вітри тут дошкуляють дужче, ніж надворі; й подумав я собі: усі вітри за всі роки, за всі десятиліття так вимели цю пустку, що у ній не те що дух людей, а й запах житла відсутній. Але я згадав також всі обороги, і стайні, й зимарки порожні на верхах і на вітрах, ще більше ветхі, але там не так… Я там ховався від дощу і вітру, і стіни захищали, всі – зі шпар. А тут – не так. Незатишно. Тому, подумав я, що тут… жили… Невже усе, що залишили після себе, – ця моторош? Я чую: хтось біжить, кричить немовби… руки простягає… І голос ледь-ледь чути. Голос-шелест. Я ще собі кажу: “Весною пахне! А тут – ця хата…” Та не в хаті річ! Так, запах, барва – нинішні, а звук? А рухи цих вітрів? “Вітри ж весняні!” – кричу. І чую: хтось біжить мені навстріч. Незримі руки простягає… ї звуки коло хати – вже такі, які бувають коло хати, в хаті. Лиш, може, слабші. Лиш не всі. Й повільні… Кричать, сміються, сваряться і плачуть… Ну звісно, хтось тут жив. “Давно померли”, – про це я чув. А хто ті люди? Як жили?— не знаю. Хто кому розкаже! Жили собі. “Сварились і мирились”. Немовби їх забрали ці вітри! Давно людей нема, а ще гудуть. Все щось виносять із цієї пустки! Забрали крик, і плач, і сміх, і смуток, забрали все і понесли під хмари чи понад хмари! Таж кудись несуть!!! Уже й назад приносять. Звідки? Нащо? Чи віддають, як борг, зужиті звуки? Ти руки простягаєш… Ти легка. Шепочу ще: “Ну де ж це ти навчилась так повертатись?” Чую: ти біжиш і хату обминаєш. Цю, свою… Руками протинаєш!.. Тут, далеко… Які холодні і легкі вітри! Спинилися дерева. Оглядаюсь. І ще раз оглядаюся. І знову. І звідусіль.