Іду — немов траву чиюсь толочу — Отак мені. Не погляд і не зойк з гущавини. Та озирнутись хочу, поглянути на слід бодай разок. Не видно сліду. Не крадуться тіні. Ніхто не скочить… І — по рукоять! Але я знаю: є ще пси осінні — Вони мене почули і не сплять. Не виють. Не печуть небесні схили. Отари не женуть — то відійшло. Верхи їх відпустили й побіліли — вже був мороз. Вже вкуталось село. Вже все забуто! Згризено в гонитві! А що насправді — чорне і круте, аж крутить листям буковим на вітрі, аж менша псота кумельгом іде! Їх спини жовті. Їх зіниці білі. Їх лапи відігріті у золі. Їх газди мокрі в тихому похміллі. Їх зорі вічні. Їх газдині злі… А ти ідеш — печаль чиюсь толочиш, В ногах чиїхось часом, як щеня, заскімлиш… Часом озирнутись хочеш, немовби хтось тебе наздоганя.