Ігореві Римаруку Прийшли вночі. “Твій, діду, син умер. Потрафив у скалу – лежить в потоці. Не міг тікати. Спершу кинув гвер”. Старий не відповів: “Заходьте, хлопці…” – він їх не знав, а може, не впізнав. Але ввійшли у хату, бо намокли в потоці тому. Сіли і замовкли. “Ви з Космача чи з Брустур?” – “Ми з облав”. “У піч усе, що видів, замуруй. Клятьби отецькі замуруй у грудях. Прости нас, діду, виплачся на людях. Як худобину, душу не гайтуй”. Самі стелились, покотом лягли на лавиці, на ліжку, на долівці… Старий зігнувся при незримій свічці, покликав сина з темної скали. Поснули всі. А пізно уночі прокинувся один, немов злякався, – старий перевертався на печі, немовби у землі перевертався… Ні, не в землі – в повітрі! З темних брил на скелю падав, що стриміла збоку, і – вниз, на них, що сплять на дні потоку. Під ними – син. А в них нема могил. …З потоку підняли, несуть у ліс… І той, котрий прокинувся, заплаче. А може, й ні. Бо там не буде сліз, де ти перевертаєшся, Космаче.